— Ну що? — мерзотним голосом запитує Чорний. — Ще одним ватажком менше стало?
Цікаво, до кого він звертається?
Табакі, який вирішив, що питання адресоване йому, негайно починає переказувати жахливу повість уп’яте:
— Чуємо: хтось кричить. Ну, думаємо, щось трапилося. Дивимося, а це…
Чорний забирається геть.
— Вибігає Р Перший звідкись з боку сходів, — закінчує Горбач за Шакала. — Може, досить, Табакі? Скільки можна?
Шакал ображається, як мала дитина.
Лорд, загортаючись у плед, дивиться на мене ясними очима:
— Може, зіграємо в шахи?
Не награвся. Мало йому було карт на півночі. Нікому в цій кімнаті не потрібний сон, окрім мене. Мені він теж не потрібний, але хочеться на всіх наверещати, всіх повкладати, вимкнути світло й чекати ранку в темряві, вдаючи сплячого. Мені не подобається ця ніч. Як і всі подібні до неї, починаючи з найпершої. Ранок, який настав після тієї першої Щонайдовшої, був набагато гірший, ніж ніч, на щастя, його я майже не пам’ятаю. За єдиним винятком. У кожного є власний задавнений кошмар. Мій — це білий кораблик. Навіть зараз, коли на противагу цьому я можу пригадати силу-силенну поганого, білий кораблик залишається поза конкуренцією. Він не просто будить, він примушує здригнутися, і починаєш захлинатися сльозами. При всій моїй любові до Шакала не можу ні зрозуміти, ні прийняти його палкого захвату Щонайдовшими. Адже й ту, першу, він пережив разом з нами, разом зі мною. Як же тепер він примудряється отримувати від них стільки втіхи? Невже нічого не пам’ятає? Трохи чудуючись — думка про підозрілу безпам’ятність Табакі терзає мене не перший рік, — йду до дверей. Потрібно знайти Куряку. Не заспокоюся, поки не зберу всіх у спальні.
— Дивимося, а це Р Перший з Грубим. Раз — і жбурляє його нам! А там кричать, пищать…
У тамбурі темно, у ванній — світло та голоси. Притуляюся до одвірка й слухаю. Мені не потрібно їх бачити, щоб здогадатися, хто там кого заганяє в кут.
— Це був я, і в той же час зовсім не я, — пояснює Куряка. — Я до смерті перелякався, але чомусь було приємно. Не знаю, як таке може бути… Знати, що маєш ось такий вигляд, і не померти на місці.
— А от не треба чіпати наркоту!
Я їх не бачу, але знаю, що підборіддя Чорного зараз нависає над Курякою, як молот над ковадлом. І коли він ударить, полетять іскри.
— Кіт, кенгуру, динозавр — тут тобі що завгодно організують, лише попроси. Навіть просити не треба. Господи, полізти до Стервожера і щось там хлистати в його відстійнику! Та він сто років уже нічого не жере, крім усякого дурману! Хочеш відкинути копита — будь ласка, ходи до нього в гості й пригощайся всім, що дадуть! Тільки потім не ремствуй, що з тобою щось не те сталося. Скажи дякую, що живий залишився. Котом він, бачте, був!
— Я кажу про інше!
Бідний Куряка. Він загнаний у кут і тихо огризається, не розуміючи, з ким має справу.
— Річ не в цьому. Річ у тому, як я себе почував. Мені це сподобалося, розумієш?
— Розумію, — з відразою відгукується Чорний. — А ти розумієш, куди тебе понесло і з ким ти зв’язався?
— Табакі…
— Не кажи мені про Табакі. Взагалі краще помовчи. І подумай. Повернися до кімнати, подивися на всіх уважно — і подумай. Що тобі сказав Сліпий?
— Що не треба гуляти ночами.
— Ха! — промовисто пирхає Чорний, вклавши в цей вигук усю іронію, на яку тільки спромігся.
— Але ти сказав те ж саме.
— Я сидів у спальні. А він вештався бозна-де. Ти його бачив? На що він подібний!
Далі не слухаю. Скриплять вхідні двері, і я відступаю під вішалку. Заходить хтось маленький і темний, притискається до стіни. Хто?
Тихо окликаю нічного гостя.
— Це я, — відповідає голос Рудої. — Це я, Сфінксе, — її рука намацує мене й відсахується. — Ти що, ховаєшся?
— Уже ні.
Стаю в смугу світла з-під дверей ванної. Розмовляємо пошепки. Я — щоб не сполохати Чорного, вона — бо шепочу я.
— Що сталося?
— Ти повинен знати. Рудий… Що з ним? У нас кажуть…
З її голосу проростає Могильник. Троє дітей у палаті, де повно мотлоху. Волосся дівчинки пломенисте, як вогнище. І літають подушки від ліжка до ліжка, гублячи пір’я та кнопки застібок.
— Усе гаразд. Він живий. Зовсім трохи порізали.
Я кажу те, що припускаю, а не те, що дізнався від Шакала. Якщо вірити Шакалові, Рудий уже давно труп.
— Дякую, — шепоче дівчина в темряві. І починає плакати.
Де твоє плече, Сфінксе? Давай, підставляй його. Тільки це ти й умієш робити. Вона знаходить його сама, навпомацки. Стоїмо потемки, вона — припавши лицем до моєї куртки; у ванній тече вода, і голос Чорного катує Куряку, вливаючи йому до вух отруту, а в спальні Табакі складає пісню про нічні події, і найбільш захоплива з-поміж них та, що хлопця, якого дівчина, котра ридає мені в плече, вважає своїм братом, порізали. Украй відповідна тема для пісні. Мене розбирає злість, однак я не знаю, на кого злюся дужче. Може, найгіршою є ця ніч, яка не має кінця?