По хребту перебігає холодок.
«Чи відчуваєте ви часами незбагненний страх перед майбутнім?» Запитання номер шістдесят один тесту «Пізнай себе». У тестах, як нас поінформували, немає несуттєвих питань. Кожне додає якісь важливі штрихи до психологічного портрета того, кого тестують. У нашому випадку вони могли б обійтися самим лише цим пунктом.
Хрупотять кроки по гравію. Ледве-ледь відкриваю одне око.
Небо… Гілки… Ноги, зодягнені в чорні штани.
— Тобі зручно?
Ральф у розстебнутому піджаку та недбало пов’язаній краватці сідає на лавку й закурює.
— Дуже зручно.
Не встаю. Раз уже сказав, що мені так зручно, доведеться дивитися на нього знизу вгору. Ральфа це не бентежить. Він ховає в кишеню запальничку, виймає звідти складений аркушик. Розгортає і тримає у мене перед носом. Це список. Шість імен і прізвищ.
Три з них мені добре знайомі. Ґніт, Соломон і Дон — Щури, які повіялись у зовнішність. Уперше вони втекли ще взимку, після Щонайдовшої, але їх швидко знайшли й повернули в Дім, після чого вони майже відразу втекли знову. Їх повертали ще двічі протягом місяця — і тридцять днів жителі Дому розважалися, роблячи ставки на те, скільки тим трьом вдасться протриматися. Їхні прізвища намуляли всім очі в оголошеннях про розшук, які чомусь розвішували на першому поверсі. Ніби й Акула вже з’їхав з глузду настільки, що ототожнював перший поверх із вулицею, патетично волаючи з його стін до випадкових перехожих: «Усіх, хто може що-небудь повідомити про місцеперебування згаданих підлітків...» За третім разом повернули самого Ґнота. Куди поділися інші «згадані підлітки», так ніхто й не дізнався, а Ґніт не наважувався втікати сам-один і залишився в Щурнику — жалюгідною тінню колишнього себе, сахаючись від кожного Щуреняти.
— Так? — говорю я. — Перші троє — Ґніт, Соломон і Дон, а решти я не знаю. Вони що, теж утекли?
— Не зовсім.
Ральф перевертає свій список і прискіпливо вивчає його, неначе бажаючи переконатися, що нічого не наплутав.
— Решта з першої, — повідомляє він. — Наразі нікуди не втекли, але чомусь дуже рвуться.
Я сідаю. Теплий і припечений сонцем спереду, мокрий і промерзлий ззаду. Весь у мурашках і в піску. Обтрушуюся, змагаючись із запамороченням.
— Дзвонять батькам, — продовжує Р Перший, не відриваючись від списку. — Пишуть листи директорові. Просять забрати їх з Дому чимшвидше. Складається враження, що якби вони не були... обмежені в пересуванні, то пішли би слідами тих трьох. Здається, їх хтось залякує. Ти про це що-небудь знаєш?
— Ні, — відповідаю я. — Уперше чую.
Ральф ховає список до кишені й відкидається на спинку лавки. Його явно не влаштовує моя відповідь, але мені справді невтямки, чого це раптом троє Фазанів одночасно вирішили опинитися якнайдалі від Дому. Хоча, знаючи першу, можна дивуватися лише тому, як пізно вони похопилися.
Ральф милується небом крізь гілки, підставляючи обличчя сонячним зайчикам. У нього дуже похмуре, зловмисне лице — у справжніх зловмисників таких не буває. Тільки в кіно, в найдавніших фільмах. І він навіть не думає сивіти чи лисіти, хоча пропрацював тут уже... Мабуть, років тринадцять, не менше. Дуже стійкий чоловік.
— Добре, — каже він. — Припустімо, ти дійсно нічого не знаєш. Але що ти про це думаєш? Чого вони бояться? Від чого намагаються втекти?
Я знизую плечима:
— Навряд чи вони налякані. Радше їх намагаються виперти. Перша це вміє. І не тільки перша, — мимоволі додаю я, згадавши про Куряку, який цілком міг би опинитись у списку Ральфа, якби ми дали собі волю. Але ми все-таки не Фазани.
— Про кого ти зараз подумав? — насторожується Ральф. Він має вигляд хорта, який узяв слід. Збоку це виглядає кумедно.
— Про Куряку, — чесно відповідаю я. — Можете внести його до свого списку, якщо хочете.
— Он як...
Р Перший поринає в задуму. Надовго.
Я теж мовчу. Може, й не варто було казати йому про Куряку. Вихователі — створіння непередбачувані, ніколи не знаєш, які висновки вони зроблять на підставі отриманої від тебе інформації. З іншого боку, навряд чи повідомлення про Куряку може чимось нам нашкодити.
— Ти добре пам’ятаєш минулий випуск? — раптом питає Р Перший.