Я кривлюся. Деякі теми не обговорюються. Удома в повішеників не обговорюються мотузки. Можливо, навіть мило та цвяхи. Ральфові це відомо не гірше, ніж мені.
— Ні, — говорю я. — Погано. Тільки ніч у кабінеті біології, де нас замкнули. Ранку майже не пам’ятаю. Так... дещо... Фрагментами.
Він пстрикає пальцями, відкидаючи недопалок.
— Ви тоді чекали чогось зовсім іншого, правда?
— Можливо. Особисто я нічого не чекав.
Встати й піти буде неввічливо. Хоча щось таке буквально напрошується. І мене дедалі дужче дратує власна позиція на рівні його колін. Підвівшись із землі, пересідаю на лавку.
— Адже ти — Стрибун?
Зазираю Ральфові в обличчя. Він перейшов усі мислимі й немислимі межі. Цікаво, чим я його спровокував? Невже тим, що відповідав? Може, й так. Будь-хто на моєму місці вже послав би його під три чорти. Є безліч способів послати людину під три чорти, не вдаючись до явного хамства. Ральф абсолютно не здивується, якщо зараз я його запитаю: «Що-що? Як ви сказали? Стрибун? Що ви маєте на увазі? По-вашому, я подібний на кенгуру?» Він, загалом, тільки цього й чекає. Але чим більше різних варіантів «що-що?» спадає на думку, тим гидотніше стає. Краще вже справді послати його під три чорти. Хоч я не можу й цього. Бо взимку, коли ми відправили до нього Сліпого з проханням дізнатися що-небудь про Лорда, він не послав нас під три чорти, не зобразив здивування й не обурився, чому ми такі нахабні, а поїхав невідомо куди та зробив набагато більше, ніж ми могли сподіватися. І якщо я зараз зображу здивування й почну варнякати про кенгуру, то, мабуть, перестану себе поважати. Тому я відповідаю:
— Так. Я Стрибун. І що?
Ральф приголомшений. Дивиться на мене, роззявивши рота, і довго не знаходить, що сказати.
— Ти так спокійно про це говориш…
— Не спокійно, — виправляю я його. — А нервово. Хоч, може, по мені цього й не видно.
— Але інші... — затнувшись на слові «Стрибун», він міняє його на «такі, як ти», — ніколи про це не говорять.
— А я поганий Стрибун. Неправильний.
Ральф завмер, його очі гарячково блищать, наче він примудрився відкопати в рівчачку щось неймовірно цінне — і тепер ніяк не може в це повірити.
— Що значить — «поганий»? — питає він.
І я раптом розумію, що, можливо, мені ця розмова навіть потрібніша, ніж йому. Бо ніхто ніколи не запитує себе про щось, що є зрозумілим. Або здається зрозумілим.
Відкидаюся на спинку лавки та змружуюся. Сонце б’є просто в очі. Гарний привід не дивитися на співрозмовника.
— Я цього не люблю.
Та щоби зрозуміти, який він здивований, на нього навіть дивитися не треба. Відповідаю на запитання, перш ніж він встигає його висловити:
— Я не стрибаю. Не обов’язково робити те, що можеш. Не обов’язково це любити.
Розплющую очі, дивлюся на нього — а він аж затамував подих, так ніби мене можна сполохати диханням, — і пояснюю:
— Зі мною це трапилося того ж таки, вранці. Уперше — і відразу на шість років. Коли я отямився й мені дали дзеркало, я не лисини своєї перелякався, як усі подумали. А того, що в дзеркалі відобразився хлопець. Яким я вже не був. Уявіть собі це, якщо зможете, і ви зрозумієте, чому відтоді я більше не стрибав.
— Хочеш сказати, ти відтоді?..
— Відтоді. Не робив цього і не збираюся. Хіба що все станеться саме собою. Я можу перенервувати, злякатися чого-небудь, пережити сильне потрясіння… У таких випадках іноді стрибається мимохіть. Із вами таке траплялося?
— Я не... — починає він.
— Та звісно — траплялося. Просто ви нічого не пам’ятаєте. Це забувається дуже швидко.
Ну ось. Тепер він поперхнувся й закашлявся. Та я краще не буду стукати його по спині. Дуже важко розрахувати силу удару протеза, через це мені не вдаються багато дружніх жестів. Затягую ноги на лавку, кладу підборіддя на коліно й дивлюся, як він судомно кашляє. Він — наче дитина, що грається з сірниками. Заграється в тата і в пожежу — а потім дивується, коли раптом приїжджає машина зі справжніми пожежниками. Хоча в її книжечках з малюнками яскраві ілюстрації детально пояснюють, як одне випливає з іншого.
— Зараз вам захочеться перебити мене, — попереджаю я. — Або просто кудись піти. Це з усіма так, не турбуйтеся.
Ральф сидить, зсутулений, обхопивши руками голову. Обличчя його мені не видно, але, судячи з пози, почувається він не дуже добре.
— Я нікуди не збираюся йти, — каже він. — І мені зовсім не хочеться тебе перебивати.
Стійкий чоловік.
— А шкода, — відповідаю я. — Мені дедалі менше подобається наша розмова. І взагалі — в мене тут побачення.