— Ризикуючи... чим? — обережно запитує він.
— Не знаю. Подумайте самі. Може, вам і вдасться. Адже насправді ви знаєте набагато більше, ніж думаєте.
Ральф дивиться на мене доволі роздратовано.
— Перестань бавитися словами! — вимагає.
Смішна він людина... Тепер виходить, що я бавлюся словами.
— О, ви не уявляєте, як бавляться словами, — запевняю я. — У Домі є справжні майстри цієї справи. Мені до них далеко.
І тут нарешті з’являється Русалка. Поволі бреде до нас через подвір’я від дівчачого ґанку. Джинси-кльоші, плетена мотузяна жилетка й волосся казкової довжини, яке всього лише на долоню не доходить до колін.
Ральф примружується. Дивиться на неї, потім на мене. Дивно дивиться. Цей погляд мені добре знайомий. Русалці шістнадцять, але вона має вигляд дванадцятирічної. З її зовнішністю належить вірити в Діда Мороза і гратися ляльками. Тому будь-хто з дорослих, побачивши нас разом, дивиться на мене, як на збоченця. Русалку це напружує. Мене — ні.
Вона зупиняється досить далеко, бо не хоче заважати розмові. Просто стоїть і дивиться на нас. Зовсім не дитячими очима. Незвично великими на маленькому трикутному личку.
Ральф встає. Плескає себе по кишенях, перевіряючи, чи все на місці. Слава богу, не питає: «Це і є твоя дівчина?» Такі репліки Русалка читає по губах з колосальної відстані.
— Усе, — каже він. — Дякую. Піду перетравлювати наше з тобою спілкування.
— Хай щастить, — відповідаю я. — І будьте обережнішим. Ми можемо ходити навколо цих таємниць, називати себе Стрибунами або Ходаками, писати про це вірші та співати пісні, але суть від цього не міняється. Не ми тут вирішуємо, вирішують за нас, хоч як би це нас не лякало.
Ральф зволікає, розуміючи, що ми навряд чи коли-небудь повернемося до нашої розмови. Проте каже лише:
— Будь обережнішим і ти.
І йде.
Проходячи повз Русалку, киває їй і щось говорить. Потім навпростець перетинає газон, і сутулі ворони відскакують у нього з-під ніг, невдоволені тим, що порушено їхні примарні кордони. Усе ж таки для людей існує асфальт.
Русалка підбігає та з розгону сідає коло мене на лавку.
— Ух ти, ну чому я його так боюся? Він же безневинний!
— Так?
— Не смійся, — нахмурюється вона. — Я знаю, що все це дурниці, але ж чого тільки про нього не розповідають.
Русалка поринає у свої думки, а потім рішуче стріпує головою.
— Звичайно, це нісенітниця. Він — хороший.
Я сміюся.
— Він зі мною привітався і не назвав мене дитинкою, уявляєш?
Подумки аплодую Ральфові.
— А про що ви з ним стільки часу розмовляли? Мені здавалося, що він ніколи не піде.
— Секрет, — кажу я. — Страшна таємниця. Так і передай усім, хто, спостерігаючи за нами, мало не повипадав із вікон.
— Зараз побіжу передавати! — пхекає Русалка. — Вони мене там зачекалися. Махають сигнальними прапорцями, уже навіть поставили на запис магнітофон.
Анітрохи не засмучуючись, що їй не розкажуть про зміст нашої з Ральфом розмови, вона підсувається ближче та починає намотувати мені на ногу своє волосся. Обмотавши, зав’язує його вузликами. Вигляд у неї при цьому дуже зосереджений.
— Це що, якась нова магія? — дивуюся я. — Я ж і так не збирався втікати.
— Це Табакі подарував мені книгу, — пояснює Русалка. — Дуже цікаву. «Кама Сутра» називається.
— О боже! — зітхаю я.
— І там сказано, що аби привабити до себе коханого, треба обплести його путами запашного волосся, обвішати квітковими гірляндами й пообкурювати довкола нього фіміам. Дуже гарно все це описується. А, так! Іще його треба обмастити якимись ароматичними олійками.
— Збожеволіти можна! А там нічого не сказано про закоханих, які задихнулися, і чиї маслянисті тіла, обсотані волоссям та гірляндами, виносять на ґанок — страхати перехожих?
— Нічого, — хитає головою Русалка, затягуючи в мене під коліном волосяну петлю. — Про таких слабаків там навіть не згадується.
Далі ми сидимо, точніше, лежимо на лавці, можливо, в дечому навіть відповідаючи стародавнім трактатам про поведінку, яка пасує закоханим. Дуб, переступивши з кореня на корінь, стає так, що ми опиняємося в його тіні. А може, це просто сонце переміщається? Однак приємніше все-таки думати, що дуб.
Я засинаю, цього разу по-справжньому. Присутність Русалки, яка обійняла мене за коліно, діє як снодійне, вона має цей котячий дар — присипляти і заспокоювати, а ще — самій засинати у невідповідних і незручних місцях. Якби я мав пальці, я міг би викресати іскри з її волосся, наче з котячої шкурки, просто його погладивши. Я сплю й не сплю, я тут і тепер, на цій лавці, але все інше відповзає геть — і напис на стовбурі, і розмова з Ральфом... Усе, крім мене, заснулого, та моєї дівчини, тієї, котра доношує мої сорочки, спить на моїх ногах, немов у кріслі, закутується в рукави моїх курток, зникає з першими ознаками грози і з’являється з першими променями сонця. Найдивовижніше в ній — чутливість до чужих настроїв, уміння розчинятися в повітрі, як тільки в цьому виникає потреба.