Вітер доносить чиїсь голоси. Здригаюся й розплющую очі. Нога моя вже звільнена від волосся, а Русалка дивиться знизу вгору, дуже уважно та напружено. Такою вона буває тільки коли впевнена, що її ніхто не бачить.
— Як ти відразу від найменшого шереху прокидаєшся, — засмучено каже вона. — Від кожного писку. Так не можна. Людина повинна спати довго й міцно.
— Похропуючи та здіймаючи волохаті груди, — закінчую я. — Ось тільки я не назвав би ці Песячі завивання писком. Цікаво, що в них сталося? Може, свіжий ватажок демонструє силу своїх м’язів?
— Не аж такий він свіжий. Просто ти все ніяк не звикнеш.
Мені справді важко призвичаїтися до думки, що Чорний став ватажком шостої. Хоча, якщо добре подумати, йому саме там і місце. Трон Помпея навіть не довелося підганяти під новий розмір, а Пси отримали те, чого завжди потребували: сильну руку, яка притримує їх за нашийник.
— Знаєш, — промовляє Русалка, — що дивно? Коли ти говориш про Чорного, у тебе навіть голос змінюється. Стає ніби не твій. Не розумію, за що ти його так ненавидиш?
— Я тобі сто разів пояснював! — дивом дивуюся я.
— Пояснював. Але я твоїм поясненням не вірю. Ти не настільки злопам’ятний, щоби ненавидіти когось, бо він колись тебе кривдив — давно-предавно. Це на тебе зовсім не схоже.
Вона настільки переконана у своїх словах, що мені стає ніяково. Я зовсім не той бездоганний Сфінкс, якого вона кохає. Але навіть це — не найстрашніше. Найстрашніше, що я дуже хотів би таким бути. Правильним, добрим хлопцем, який здатний усе пробачати, — і який їй так подобається. Якби я був таким, то, напевно, світився б. Випромінював би сяйво й уласкавлював би неземними ароматами, немов упокоєний святий.
— Це якраз надзвичайно на мене схоже. Це я і є. Мої істинні злостиві емоції!
Русалка навіть не сперечається. Прикушує палець і поринає в задуму. Вона не любить суперечок, не любить нічого доводити й відстоювати свою точку зору. Та від цього її позиції не стають слабшими.
Злегка буцаю її лобом:
— Е, не заходь задалеко. Мені тебе там не видно.
— Розкажи щось цікаве, — тут же просить вона. — Тоді не піду.
— Про що?
Обличчя Русалки розпромінюється. Дивовижно, наскільки вона любить усілякі історії. Байдуже про що. Занудне й недорікувате недоладне ремство Лері, плутані та розлогі Шакалові оповідки — її ніщо не відлякує, вона готова годинами слухати всіх, кому заманеться виливати душу в її присутності. Ця Русалчина риса здається мені однією з найбільш дивних і найменш притаманних її статі.
— То про що тобі історію? — заразившись її радістю, перепитую я.
— Розкажи, як Чорний став ватажком, добре? — просить вона.
— Дався тобі цей Чорний! Чому ти так ним зацікавилася?
— Ти сам запропонував, що розповіси. І запитав, про що. А цікаво мені, бо він мені взагалі цікавий. Як людина. Як той, кого ти не любиш.
— Не любиш — це слабо сказано.
— Ну от. Як же мені може не бути цікаво?
Я тільки зітхаю.
— Не хочеш розповідати? — підозріливо уточнює Русалка. — Так я і думала.
— Та ні. Просто боюся тебе розчарувати. Бо я й сам не знаю, як це сталося. Можу тільки здогадуватися. Вони зі Сліпим зависли у Клітці. Робити їм там було нічого. Сліпому сяйнула ідея відправити Чорного ватажком у шосту. В ізоляторі ще й не до такого можна додуматися. Він це запропонував, і Чорний якимсь дивом погодився, хоч на нього це не схоже: погоджуватися, коли можна відмовити. Та й усе. Може, це відбувалося не зовсім так, але мене там не було, та й нікого не було, крім них двох, а значить, тільки вони можуть знати, що та як там між ними сталося.
— А як вони опинилися там удвох?
— Це зовсім інша історія. Я не хочу про неї згадувати. Вона почалася в Щонайдовшу, а я не люблю...
— Ох, Щонайдовша!..
Русалка благально смикає мене за фуфайку.
— Розкажи, будь ласка! Щонайдовша — це так цікаво! Усі ці історії...
— Які ти чула тисячу разів… Попроси Табакі. Він прочитає тобі присвячену цій ночі поему на двісті рядків. Або заспіває одну з тих його десяти пісень — щонайдовшу. Тієї ночі в нас була Руда. Хай вона що-небудь розповість. Навіщо мені повторювати те, що ти й так уже знаєш напам’ять? Те, що всі знають?