Шоста спальня виявилася в самому кінці коридора. Вона була меншою, ніж кімнати старшокласників, і темнішою — через матер’яні піддашки над вікнами. Тут також тривало розпаковування. Але тут були його ровесники. Може, дрібку старші або молодші. Вони сиділи на ліжках, зосереджено длубаючись у сумках. Щойно ввійшов вихователь, усі облишили сумки і попідводилися.
— Новенький, — сказав вихователь. — У вашу кімнату. Покажіть йому все і поясніть.
Він вийняв свіжу зубочистку і застромив її до рота.
— Усе зрозуміло?
Хлопці закивали.
Вихователь також кивнув і пішов, навіть не озирнувшись.
Вони мовчки обступили його й вирячилися на рукави жакетки, що вільно теліпалися. Стрибунець зрозумів, що їм уже все відомо. Дивилися вони дивно. Байдуже й насмішкувато, ніби його каліцтво їх забавляло.
— Ти новенький, — повідомив один — худющий, з вибалушеними синіми очима. — Зараз ми тебе відгамселимо. Ти запхинькаєш і почнеш гукати свою мамусю. Так завжди буває.
Він позадкував.
Вони засміялися. Він притиснувся спиною до дверей. Вони підійшли ближче, посміхаючись і переморгуючись. Вони також були посклеювані.
У домі
Бандерлог Лері, стукочучи кованими чобітьми, піднімався на другий поверх. За ним, відстаючи на дві сходинки, йшов Кінь. Цокання його каблуків зливалося з цоканням каблуків Лері, та цей звичний звук — Лері любив його в гуркітливо-наступальній версії: десять пар копит, порипування шкіри й побрязкування пряжок — сьогодні дратував, викликаючи біль у голові. Тому що це не було правдою. Дзенькіт, стукіт і натиск, але поза тим нічого, чим можна захиститися від справжнього лиха. Такими є Логи. Картонні Ангели Пекла. Без мотоциклів, без м’язів, без істинного запаху самців. Логи не вселяють страху ні в кого, крім жалюгідних Фазанів. Логи брали кількістю і шумом. Розгорни чорну шкіру широкоплечої куртки — натрапиш на кволе, прищаве тіло. Загорни назад, заховай гостро випнуті ребра й тонку шию, завішай налякані очі довгими патлами — отримаєш Бандерлога. Збери десять штук таких самих — отримаєш грізну зграю. Лавину стукітливих чобіт і запах спиртового лосьйону. Можливо, налякаєш кількох Фазанів.
Лері зрозумів, що думає вголос, тільки коли Кінь позад нього шанобливо охнув: «Але й могутній депресняк тебе пробив, старий!» — зрозумів, а тоді засмутився ще дужче.
— Е, ти не правий, — Кінь нагнав його й пішов поряд. — Ми не аж така дрібна шушваль. Не маємо здоровезних кулаків, зате все про всіх знаємо. «Володій інформацією» — пам’ятаєш?
Лері, звичайно, пам’ятав. Цими самими словами він — ватажок Логів — розраджував своїх споборників у всі часи. Ще до того, як усе почало завалюватися. Ще до того, як йому самому знадобилися слова розради. Тепер з’ясувалося, що вони абсолютно не настільки розраджують, як йому здавалося. Кінь старався. Але в цих заяложених словах більше не було сили.
Лері копнув сміттєву урну, що трапилася йому на шляху, і з її кришки з дзенькотом злетіла залишена кимось попільничка — банка з-під сардин. Він наступив на купку недопалків і побрів далі, черкаючи каблуком об паркет, щоби позбутися налиплої жуйки.
— Не треба було ось так іти геть, — бурмотів Кінь. — Тепер усі розбіжаться по спальнях. Захочемо про що-небудь дізнатися — замучимося їх виколупувати.
— А навіщо? — неуважно запитав Лері. — Адже й так усе зрозуміло. З найважливішими новинами. Не треба бути Логом, щоб тебе тримали в курсі.
Вони пройшли повз першу, за звичкою сповільнивши кроки, але тут на Лері знову накотило, й він перейшов у галоп. Кінь, стрепенувшись, поскакав одразу за ним.
— Е, пригальмуй! Ти що?..
Лері зупинився так різко, що Кінь налетів на нього, й обидва мало не впали.
— У мене тепер є свій особистий Фазан, — пояснив Лері з відразою. — Чого б то я мав їх коло першої видивлятися? Коли не зайдеш до спальні — а він уже там. Роз’їжджає, як господар. Від цього схибнутися можна.
Кінь зробив скорботне лице:
— Певно що можна.
На Перехресті Лері з розгону хряпнувся на диван і сколупнув з каблука жуйку. Кінь прилаштувався поряд, витягнувши тонкі, павучі ноги. Лері скоса зиркнув на нього, мимохіть вжахнувшись: «То я такий же худющий? Подібний на швабру?»
Не підозрюючи про недобрі думки друга, Кінь з комфортом розвалився, відкинувшись на спинку дивана.
— Він повзає, як купка лайна, — поскаржився Лері. — Тобто взагалі ніяк. Дивитися гидко. Ось скажи мені, чому я маю весь час дивитися на таке — і мучитися?