Стервожер перекочує на долоні волохатий кокос:
— Мені дуже прикро вам про це казати, справді, дуже прикро, але мені більше немає до кого піти з цим, і... Одним словом, у нас у туалеті — покійник. Я щойно знайшов його там…
Приглушений виск Шакалової гармошки.
— Прошу пробачення, — зітхає Стервожер. — Мені справді дуже шкода...
Краб, якого ми за годину понесемо на перший, доки жив — непомітна, ненажерлива істота з двома пальцями на кожній руці; ця істота незрозуміло чому опинилася в межах Гнізда, щоби прийняти там свою смерть незрозуміло від чого; ця смерть стане загадкою Щонайдовшої, яку не розгадають ні тоді, ні згодом.
Загорнутого в штору, взяту з Перехрестя (біло-сірий шлейф, що картинно повзе у хвості процесії), ми знесемо його до актового залу й залишимо там, в оточенні консервних банок із повстромлюваними в них свічками, урочистого та самотнього, а дорогою назад Чорний прикинеться божевільним, а може, й справді звихнеться (я знаю, що це таке — бути терплячим спостерігачем і чекати, чекати, поки не настане той єдиний відповідний момент, коли ти нарешті спроможний хоч щось зробити), і на повний голос явить нам свою думку про те, що відбувається. Божевільну ніч розколе навпіл, у чорні щілини мороку на нас вихлюпнеться рій світляків-ліхтариків у тремтячих руках, а постать, охоплена шалом, буде присідати й надриватися в центрі коридора, просвердлюючи своїм вереском стіни та перекриття стелі, вгору та вниз, прохромлюючи саму нерухомість часу... І тоді, й пізніше мені здаватиметься, що саме з цього волання почався відлік секунд, неначе хтось, розбуджений ним, прокинувся десь усередині сокровенного світу, який має владу над світом оцим, ліниво потягнувся, стукнув по годиннику, який був зупинився, і той пішов...
Можливо, за це треба дякувати саме Чорному, але я чомусь не відчуваю такого бажання. Надалі у багатьох увійде у звичку, згадуючи про Щонайдовшу, відзначати нерви та «зсунутий дах» бідолахи Чорного. Що сталося з його нервами, чого не трапилося тоді ж із нервами всіх решти, включно з моїми, я так і не зрозумів, а щодо «даху», який «зсунувся»... Мені якось не доводилося бачити, щоби, «зсунувшись», «дахи» так швидко поверталися на попереднє місце без шкоди для їхніх власників. Можна навіть сказати, що, впавши в ту свою дещо двозначну істерику, він зробив перший крок до спорожнілого трону Помпея, хоча тоді це скидалося радше на пробіжку в обійми гамівної сорочки. Можна зрозуміти всіх, кому приємно, сумно похитуючи головами, згадати недолугі нерви такого суб’єкта, як Чорний, мовляв, он як сплохували ті нерви, в душі маючи на увазі свої, котрі виявилися не до порівняння міцнішими. «Бували ми і не в таких бувальцях. Важка була нічка. Еге ж. Бідолаха Чорний...» На щастя, на відміну від них, я не горджуся міцністю своєї нервової системи й можу дозволити собі засумніватися в слабкості його нервів, котру було продемонстровано так ефектно та несподівано, але все це станеться пізніше, згодом, а тоді, почувши його вереск, я відчую тільки шок і бажання чимшвидше обірвати цей звук. Одночасно зі мною аналогічне прагнення виникне у багатьох, відтак, обліпивши волаючого Чорного, наче купа мурашок — здохлу гусінь («Убивці! Переховувачі вбивць!»), уся ця маса покотиться коридором, заглушуючи його крики своїми тілами, а біля самих наших дверей він струсить їх із себе й декого навіть потопче, через що кількість тих, хто кричить і чортихається у пітьмі, стане ще більшою.
На підступах до Чорного (стулити йому пельку, обірвати волання, знищити цю верескливу пащеку на віки вічні!) я спіткнуся, виб’ю плечем чийсь зуб і прокушу собі губу, а коли все ж опинюся біля дверей спальні, там уже не буде ні Чорного, ні його жертв, усі просочаться досередини, де на нашій, у всі часи заповідній для чужих території, Ніч розмотає ще один виток свого нескінченного хвоста, а Чорний і Сліпий потішать публіку «вікопомною бієчкою», вибиваючи один з одного криваву піну та пил.
То було видовище, оповідаючи про яке Логи, Шакал та інші історики сягнуть найвищого ступеня досконалості. Табакі, наприклад, цілком серйозно стверджуватиме, що найбільш нищівного удару Сліпому Чорний завдав із криком: «Любиш мене, то люби і мого собаку!» — а Сліпий, прооравши потилицею паркет, тим не менше встиг верескнути: «Не дочекаєшся!» — після чого Чорний, з ревінням ударивши себе в груди, розсунув залізні прути на спинці ліжка й гаркнув: «Ну, тоді готуйся до смерті!» Приголомшлива історія! Чого варте саме розсування прутів! І ніхто ж не цікавиться, навіщо це Чорному могло знадобитися їх розсувати; усі, розпустивши вуха, захоплено слухають. Я зокрема. Не пригадую, щоби Чорний товк головою Сліпого об стіни, хоча, можливо, падаючи, Сліпий і лупнувся об них раз чи двічі. Тим більше не пригадую, щоби Сліпий розривав пащу Чорному (ця сцена явно запозичена з грецької міфології). І, звичайно, Чорний не падав із криком: «Кінець мені!» — а Сліпий не ставив на нього ногу, втомлено закурюючи.