Мене там також дуже багато, в усіх цих історіях. Я завжди на передньому плані, безтямно лютий (що, загалом, відповідало дійсності), «вичікую вирішального моменту». Цікаво, якого? Напевно, я чекав, поки Сліпий вкладе Чорного на лопатки (або навпаки, що було менш імовірним), щоби можна було втрутитися й поставити хрест на цій ідіотській бійці, а заодно прогнати зі спальні всіх отих вишкірених глядачів, які дивилися — та пускали слинку на мостини, причому більшість із них в інший час і мріяти не могла опинитися в нас, але опинившись, вони поводилися по-свинському, заплювали весь паркет і, користуючись ситуацією, десь у тилу, на задвірках кімнати, взялися нишпорити по шухлядах, від чого в мене тоді ж таки почалися жахлива алергія та нервова сверблячка. Пізніше ми не дорахувалися купи касет, чашок і попільничок, не кажучи вже про сигарети, які розмели дощенту, — я це передбачав і не надто здивувався. Результат бійки я теж передбачив. Ще нікому не вдавалося покласти Сліпого на лопатки в бійці сам на сам, тому я не надто турбувався, поки не зауважив, що він опиняється на підлозі частіше, ніж Чорний, і насилу встає. Тоді я пригадав, що йому цієї ночі вже дісталося від Ральфа, і вперше злякався. Чорний раз по раз гамселив по Сліпому своїми пудовими кулаками, і щоразу Сліпий складався навпіл, а Чорний терпляче чекав, поки той випростається, щоби врізати ще. На третій раз Сліпий відлетів і повалився на підлогу. Гуркоту від цього було не більше, ніж від падіння стільця, але глядачі завили й продовжували завивати весь час, доки Блідий поповнював нестачу кисню, а я з жахом намагався уявити себе при Чорному-ватажкові, усвідомлюючи, що раз я не можу цього навіть уявити, то й бути такого насправді не повинно. Я ґвалтував уяву, чухав себе підборіддям у всіх місцях, куди тільки міг дотягнутися, а навколо літали підкинуті вгору глядачами, котрі, власне, почали впадати у шал, носові хусточки і пивні кришки. Мерзеннішу сцену важко собі уявити. Сліпий віддихався, почав підводитися, та його при цьому занесло. Він схопився за спинку ліжка, на якому я сидів, і шепнув:
— Жах і ганьба?
— Прокидайся, — благально сказав я. — Візьми себе в руки і бийся, а то він тебе покалічить.
— Мабуть, ти маєш рацію, — погодився він. — Я щось нині не в формі.
Поки ми перемовлялися, Чорний вирішив завершити почате. Зробив крок до Сліпого, розмахнувшись для удару, після якого Сліпого, ймовірно, довелося б відносити на перший і класти поряд із Крабом, однак Сліпий ухилився, ледь-ледь зачепивши його. Чорний задихнувся й задихався ще хвилини півтори, після чого можна було вже не дивитися, що буде далі, бо все стало і так зрозуміло.
Я бачу...
Сліпий відбігає від Чорного, згорбившись, прикривши очі, на губах — застигла усмішка. Він не ходить і не кружляє. Це майже танок. М’який, нечутний танок смерті. Найкрасивіше й найнезвичайніше в ньому те, що я бачив це десятки разів, і ніколи не міг зрозуміти, звідки воно береться. Це його стрибок в інший світ, де немає ні болю, ні сліпоти, де він зрушує час: кожну секунду — у вічність, де все — гра, і в цій грі можна запросто здерти з кого-небудь шкіру чи шкуру або прохромити пальцем око; і хоч я ніколи не бачив нічого подібного, одначе знаю, що це так і є, бо чую в ньому в такі моменти запах безумства, надто виразний, щоб не перелякатися до півсмерті. У своєму дивному світі він перетворюється на щось нелюдське, відбігає, вислизає, відлітає, зашурхотівши крильми, бризкає отрутою, просочується крізь паркет і сміється. Це єдина гра, в яку він уміє грати з кимось іще. Чорному його не наздогнати, не впіймати та не втримати. Чорний залишився по цей бік. Його час тече повільно.
Я бачу...
Чорний перекидається. Падає на спину, ніби величезна лялька на гумці. Блідий, матеріалізувавшись поряд, смикає за гумку, підводить його і знову впускає, ще і ще раз, одним словом, грається. Це надто страшно, щоби здаватися смішним. Він ніби й не торкається Чорного, проте розмазує його по паркету від дверей до вікон. Усе навколо — в Чорному. У його зубах та в його шкірі; і сміх виблискує під волоссям Сліпого. Ми з Горбачем одночасно вирішуємо втрутитися. Він зіскакує з ліжка, я — зі свого залізного сідала. А за нами — інші, котрі ніби чекали на сигнал. Поки ми відшкрібаємо Чорного та Сліпого один від одного, Табакі помічає висунуті шухляди й пивні калюжі.