— Що таке? Усіх, геть усіх перестріляю! — кричить він, гарячково перекопуючи завали подушок. Гості мчать до дверей, збиваючи один одного з ніг, і, дивлячись на Шакала, я майже вірю, що він ось-ось вихопить з-під подушки «ствол» і зрешетить ним двох-трьох припізнених Логів, але на ту мить, як він виймає всього лише губну гармошку, у спальні вже нема нікого, крім своїх, і, побурчавши, він дбайливо ховає гармошку назад поміж подушки, відклавши страшну помсту до кращих часів.
Я сідаю на підлогу. Сліпого підштовхують у мій бік, він підповзає, цокаючи зубами й кашляючи, втикається мені в плече і затихає. Светр його пахне смітником, якщо не каналізацією. Я сиджу, наче статуя. Македонський і Руда фігурно обклеюють тіло Чорного пластиром. Лері нипає по кімнаті, шваркаючи віником. Тихо, дуже тихо, якщо не рахувати збудженого бубоніння Шакала. Мона з якогось дива вирішує, що Сфінкс — єдине спокійне місце у спальні, тож вистрибує мені на коліна. Два невеличкі променади вперед-назад, пухнастий хвіст мете взір на светрі, й ось вона влягається, ніжно пом’явши мене лапками. Я сиджу нерухомо. У вухо нервово димить тремтячорукий Куряка, плечем я підпираю Сліпого, на колінах — котяча спальня. Ще б Нанетту на голову — і можна фотографуватися для «Блюма»: «Сфінкс у хвилини дозвілля».
Уклавши Чорного, Македонський і Горбач нерішуче дивляться на Сліпого. Табакі підповзає ближче — і теж витріщається.
— Жах, — каже він пошепки. — Явний вампіризм, ви лиш дивіться…
Я скошую очі. Сліпий спить з надзвичайно умиротвореним і гарним лицем, якого в нього в безсонному стані взагалі не буває.
— Неспроста це, — зауважує Табакі. — Типовий вампір, істинно вам кажу.
Лері видивляється на Сліпого з таким жахом, що йому аж віник випадає з руки.
— Але ж воно так і є, люди. Чому це він задоволений такий? Нема з чого йому бути задоволеним, і спати йому також нема з чого. Не подобається мені все це.
Табакі насолоджується.
— Такими вони й бувають, Лері, мій друже. Лежать собі в трунах з пишним рум’янцем та з усмішечкою. За цим і розпізнають їхнього брата. Осиковий кілок у серце — і...
Із кутка Чорного долинає напівстогін, напівгарчання, й усі здригаються. Там Лорд чаклує над опухлою, безокою головою, накладаючи спиртні примочки, а Нанетта підглядає за його діями з-за подушки.
— Осиковий кілок, — бурмоче Табакі. — Такий загострений...
Чорний гарчить і відштовхує руку Лорда.
— Ось хай би в язика тобі цей твій кілок, — обурюється Лорд. — Не набридло тобі, Табакі? Не втомився ти від усього цього?
— Так. Про що це я? Здається, я загубив нитку розповіді.
— Дивіться! — раптом кричить Руда, показуючи на вікно. — Дивіться ж бо!
Горбач із Македонським кидаються до вікон, а ми обертаємося і теж дивимося туди, в чорно-синє небо, де блякла тріщинка ранку висвітлила й розпанахала обрій.
— Ранок! — патетично вигукує Лері, змахуючи віником. — Сонце! (Хоча ніякого сонця ще немає і близько.) — Ура! — Він салютує віником у напрямі вікна — і на мене з Курякою плавно пікірують сизі балабушки пилу впереміж із недопалками.
Так вона закінчилася, ця мерзотна ніч, хоча, звичайно, не зовсім у той момент, коли ми помітили перші ознаки ранку, і навіть не тоді, коли він по-справжньому настав. Тобто, звісно ж, те, що оточувало нас, уже не було ніччю, однак називати цю сіру мрич ранком я також не став би. Радше перехід від однієї ночі до іншої — такий опис значно ближчий до істини. Тим більше, нікому не вдалося нормально поспати й прокинутися, я навіть не пам’ятаю, чи був того ранку сніданок, і взагалі мало що пам’ятаю, тільки себе в якийсь момент, і Сліпого, який сидить коло гітари, а в кімнаті сіро, неначе вже знову вечір, і порожні пляшки вишикувалися на тумбочках, хоч я, знову ж таки, не пам’ятаю, щоби хтось із них пив. Обурений вигук Лері, який піднімає порожню пляшку:
— А вони тут пиячать, поки ми там запасаємося для них харчами й переживаємо!
Під «там», мабуть, мається на увазі їдальня, але обід чи сніданок — незрозуміло, а «вони» — це хтось ще і я сам, бо не пам’ятаю, щоб я відлучався кудись та щось їв, отже, швидше за все, я був серед тих, котрі пиячили.
Пам’ятаю Лорда, який вкриває сплячу Руду, і Чорного, який димить на своєму ліжку. Чорного, живого місця на якому — тільки сигарета й око, все решта — білі перехрещені смуги пластиру. Сліпий киває у такт своїй пісні, голубувато-сірий, барви заношених джинсів, наче воскреслий Лазар, усе ще в колись білому светрі, який тхне вином і спиртними примочками. Нагинається над гітарою, дзвенить струнами, нашіптуючи невиразний текст, щось про Ліс із неходженими стежками і струмками, гіркими від трави, яка росте вздовж берегів.