Руда спить, зіщулившись між подушками, затиснувши долоні між колінами, волосся — наче яскраво-червоне пір’я підстреленого дятла, все решта — непомітне й повсякденне, навіть вона сама на цьому місці — щось звичне, що саме там і має перебувати, на що ніхто вже не звертає уваги, за винятком однієї-єдиної людини, яка закутує її ковдрою, немов скнара; той скнара ховає свій найцінніший скарб подалі від сторонніх очей.
Лері підбирає з підлоги пляшку й обурено струшує:
— Вони тут пиячать, поки ми там запасаємося для них харчами і переживаємо.
— А ти не переживай даремно, — радить йому Чорний. — Побережи нерви.
Я слухаю. Уважно вслухаюся в його інтонації, в яких неявно присутнє вдоволення, і мені цікаво, чому він так радіє, цей побитий, невиспаний, голодний Чорний, а потім переводжу погляд на Сліпого — і здогадуюся, як виглядає те, чим так тішиться Чорний під своїми бинтами. Воно виглядає як обличчя Сліпого з заплилим оком і розсіченою губою. У день, коли знайшли небіжчика. Коли кожна подряпина — знак причетності до дечого, причетності та вини. І йому начхати, що на ньому самому їх не менше, цих відмітин, головне, що вони — у Сліпого.
«Ліс, ліс... Темний, духмяний, із запахом м’яти... Пісні найсолодші — заманки для мандрівців...»
Чорний гасить сигарету об живіт культуриста на плакаті у себе в узголів’ї.
— Що відповідати Ральфові, якщо він запитає про синці?
Побитий, невиспаний і так далі чесно запитує в однозграйників, як йому поводитись у скрутній ситуації. Здавалося б, це ні для кого не є причиною вкриватися сверблячими плямами від щік до пупка — плямами, які чухатимуться навіть і через тиждень після появи, але я відчуваю їх на собі: вони — наче дрібні та пекучі комашки, що блискавично розповзаються під светром, кусючі, з липучими лапками; я відчуваю це так, наче хтось закинув цілу жменю комашок мені за комір.
— Кажи, що планував, коли почав верещати, — пропоную я. — Або мовчи, яка різниця? Для твоїх планів однаково добре підходить і оте, і це.
Несамовиті іскорки просочуються крізь смужки пластиру в мій бік.
— На що ти натякаєш?
— Та ні на що. Просто я на твоєму місці не став би так швидко оговтуватися після нападу божевілля. Адже ти з’їхав з глузду, Чорний! Не далі як учора. Міг би залишити всілякі розумні запитання на потім. Це виглядало би природніше.
Я говорю й говорю, і не можу зупинитися, вона скидається на лекцію, ця моя промова, і пам’ятається мені не тільки як довга, а навіть як красива. Хоч тут я, можливо, видаю бажане за дійсне, бо чомусь виразно пригадую палець, яким я махав перед заліпленим пластиром носом Чорного, а звідки міг би взятися палець у моєму організмі? Я провів екскурс класичними образами божевільних, витягнув на світло Офелію й капітана Ахава, порозмірковував про поросячі хвости, неозброєним оком помітні під чиїмись спідницями, про коханців, які стрибають у вікна при появі чоловіків, але забувають прихопити труси та черевики, я говорив довго і натхненно, хоча мені заважали стривожені оплески Табакі й оті комашині атаки, а коли я завершив свою промову, Чорний поцікавився, що саме я мав на увазі «під усією цією маячнею».
Табакі радить Чорному «не будити лихо, поки воно тихо», бо «ну видно ж, як він сильно-пресильно нервується, а тобі все мало, так?».
— Прислухайся до голосу народу, — раджу я. — Офелія, що не добігла до річки...
При згадці про річку справжній кандидат у божевільні, побитий ватажок і лісопроходець киває і стверджує, що «річки — це така небезпечна субстанція... Ніколи не знаєш, чи можна з неї пити. Лежи та слухай, поки точно не вирахуєш, чи є в ній жаби, і якщо є, сміливо можеш пити, не отруїшся».
— Дякую, — кажу я Сліпому. А Чорному кажу: — Ось. Повчись у майстра, — і, не слухаючи його агресивно-гаркітливих відповідей, іду геть, мало не вщент обкусаний шкрябучими комахами, зіткнувшись у дверях із Ральфом, який — сірий від безсонної ночі й також обліплений пластиром.
Усе, що буде далі, можна передбачити, і я все це передбачаю. Клітку для Чорного та Сліпого, в якій вони, можливо, зжеруть один одного від нудьги і взаємної неприязні, допити й з’ясування обставин смерті Краба, розбрід серед Щурів, які залишилися без ватажка, і ще багато чого, у зв’язку й без зв’язку з переліченим вище. Чого я не можу передбачити, то це того, що, насидівшись у Клітці, Сліпий і Чорний дійдуть згоди стосовно шостої. Як же їм, мабуть, нудно було сидіти там разом, якщо Сліпому сяйнула така ідея, і як же Чорному не хотілося повертатись у зграю, якщо він на це погодився. Може, якби вони посиділи в ізоляторі трохи довше, Сліпий придумав би що-небудь ще. Клітки сприяють роздумам, якщо тільки не залишатися в них занадто довго. Що довше сидиш, то сильніше напосідають страхи, й тут уже не до розмірковувань, але двоє можуть протриматись навіть тиждень, а полон Чорного і Сліпого побив усі рекорди Клітки — одинадцять днів з гаком. Якби я не був лисим, на моїй голові з’явилося б рівно стільки сніжно-білих волосин, по одній на кожен день їхньої відсутності. Дякувати за це треба було Ральфові, який переживав за втікачів зі Щурника. Він з якогось дива вирішив, що Сліпий передушить їх, як тільки отримає таку можливість, і дуже старався, щоб той її не отримав, так що у Сліпого була ціла вічність для всіляких світлих ідей. Вони з Чорним зрідка обговорювали ці ідеї, а решту часу грали в кишенькові шахи та відпорювали оббивку стін у пошуках сигаретних тайників. Такий звичай завели полоненики Кліток відтоді, як Вовк привселюдно оголосив, що зашив блок сигарет десь на просторах стін ізолятора. Швидше за все, то був жарт, і поки не потрапиш до ізолятора, воно десь так і сприймається, але всі, хто провів у Клітках більше, ніж два дні, втрачали почуття гумору й починали шукати сховок. Тому по стінній оббивці там скрізь тягнулися латки і шви на місцях розрізів, бо полоненики орудували бритвами й пазурами, і з часом не залишилося жодної незайманої ділянки, довшої ніж десять сантиметрів. Перевірені місця було прийнято зашивати, для чого й залишалися над дверима голки з засиленими в них нитками, але Сліпому та Чорному голки не знадобилися, бо вони знічев’я дошукалися до штукатурки й навіть до цегляного мурування.