Акула серйозно запідозрив їх у намірі пробити хід у зовнішність і втекти. Після Ґнота і Соломона з Доном він став украй дражливим з цього приводу, і все допитувався в Чорного, куди б вони зі Сліпим пішли, якби їм щось таке вдалося. Напевно, Акула сподівався таким чином відшукати тих трьох, так ніби Сіродомна людність, як косяки мігруючих лососів, здатна рухатися тільки в одному напрямі. Сам я не бачив, що вони там сотворили зі стінами, але, судячи з тривалості ремонту, ізолятору була заподіяна неабияка шкода.
Я похоплююся, що говорю надто довго, не чуючи реплік у відповідь, і з підозрою дивлюся на Русалчину голову, що зісковзнула з мого плеча кудись під пахву.
— Е, чи ти, бува, не спиш, любителько історій? Адже я для тебе стараюся, стрясаю повітря...
— Ні, звичайно, — відказує перебільшено бадьорий голос, трішки приглушений рукавом моєї фуфайки. — Я уважно слухаю. І роздумую.
— Про що саме ти роздумуєш з таким сонним виглядом?
— Ну, — вона відсторонюється, і я знову бачу напис у прорізах жилетки про те, що вона пам’ятає все, — я думаю, як сильно відрізняються одна від одної розповіді про одне й те саме, при тому, що жоден з оповідачів не бреше по-справжньому.
— Усе залежить від оповідачів. Жодна розповідь не може передати дійсність достеменно — такою, якою вона була. Я вже сказав тобі, що віддаю перевагу історіям Табакі.
— Ну, а я вважаю за краще порівнювати різні історії.
Жалібно покректуючи, вона випростує зігнуті ноги й витягує їх. Легенькі кеди, сірі від довгого носіння, заштопані біля краю гумових носачків. Такі дитячі та зворушливі, що на них неможливо спокійно дивитися. Коли Русалка міняє позу, вузлики на її жилетці зсовуються, відкриваючи новий напис: «Ненависть до могили!»
— Це ще яка така ненависть? — дивуюся я. — До кого?
Вона опускає голову, розглядаючи напис.
— Ну... Просто так. Про всяк випадок. Треба ж мати і щось трохи похмуре.
— Здається, зовсім не обов’язково…
«Ненависть до могили» ховається під попелястими вузликами, й мені відразу стає спокійніше. Усе це ігри, дитячі розваги, але я ставлюся до таких речей серйозно. Може, тому, що знаю: ніхто в Домі ні в що не грає просто так.
Русалка піднімає коліна до обличчя й обіймає їх, сумно згорбившись. Ні написів, ні людини, самі лише струмуючі потоки волосся.
— Ти вважаєш, що мені не пасують сильні почуття? Що мені це ніби не до лиця, так?
Я наступив на болюче місце. Вічно забуваю про цей її комплекс Сірої Мишки: «Розумієш, я ж не особистість, ну, не яскрава людина... У мене все таке блякле й нецікаве всередині...» Комплекс, із яким марно боротися, який доводить до шалу невразливістю власних позицій. «Ось, наприклад, Руда...» Коли перед її очима людина, яка насилу керує своїми емоціями, яка рве та мече з приводу й без причини, раптово переходить від сміху до сліз, не вміє приховувати ні любові, ні ненависті, — то це красиво, це жіночно, це приваблює, немов яскраві плями на крилах метелика, і закручує, і відносить, і зневолює, але дуже мало хто здатний витримати яскраву особистість Рудої довше ніж кілька годин, навіть не будучи об’єктом її почуттів. Хай живе Лорд, нерви Лорда, його терпіння й усе інше, чого немає в мене, може, йому це ближче та зрозуміліше, бо він і сам був таким, поки не загримів до справжніх психів, і так, вони дуже добре виглядають, ця парочка у вічному загостренні пристрастей, — вогненноволоса Ізольда і кобальтоокий Трістан, в обох усе трансцендентно й нарозхрист, хапайте кисень і подалі ховайте посуд, але чому хтось повинен комплексувати і мучитися від того, що в нього все не так, ось що для мене незбагненно, я ніколи не розумів цього, й у своїх спробах переконати Русалку доходив до майже Лордівсько-Рудської точки кипіння, ось тільки сенсу це не мало жоднісінького. «Це нерви, просто нерви, немов оголені дротики, звисають на всі боки й за все чіпляються, до чого тут особистість і міра її яскравості, дурнесеньке ти створіння?» — однак у відповідь тільки похитування головою й зімкнуті губи, хочеш — скрегочи зубами, хочеш — бийся головою об стіну, висновки зроблені раз і назавжди й перегляду не підлягають.