— Ось, будь ласка, — кажу я Русалці. — Щось подібне до твоєї «Кама Сутри», з ухилом у бік маркіза де Сада. Не надто приємно на таке дивитися.
Русалка кидає на мене докірливий погляд, який тлумачиться як: «Ну чого ти так?» — але я вже себе накрутив, і аж до самої спальні розводжуся про сексуальні збочення, а Блідий і Щуряка терпляче слухають, не заперечуючи, що дратує набагато сильніше, ніж якби хтось із них запропонував мені закрити рота.
Так, учотирьох, ми завалюємося до спальні, де нікого нема, крім Шакала, який самозабутньо муркоче в переплетінні різноколірних дротиків. Дроти виростають зі стіни — і в ній же зникають, значна частина звисає просто так, нікуди не веде і ні з ким не зв’язує, проте приблизно десяток основних доповзають до стін дівочих спалень, і навіть до абсолютно конкретних вух. Усе це великий дарунок Шакала закоханим, розлученим обставинами, як висловлюється сам Шакал, щоправда, дарунок абсолютно даремний без участі його самого, єдиного, хто спроможний розібратися в хитросплетінні всіх цих дротикових хвостів.
Ми застаємо його в прямому контакті з кимось «звідти», кому він заявляє, що «ну, ти ще більша дурепа, ніж можна було чекати!» Побачивши нас, він радісно киває, прикриваючи грибок мікрофона, й закочує очі, зображаючи граничну втому.
— Де всі? — запитую я його.
Він, природно, нічого не чує і тільки з усмішкою розкланюється.
Русалка перебирає вміст тумбочки у пошуках засобів невідкладної допомоги для Сліпого. Щуряка сідає на підлогу та завмирає, обхопивши голову руками, зануривши закривавлені нігті у волосся. На ній шкіряна камізелька, руки та плечі голі, а груди обвішані бляхами. Таких потворно худющих дівчат, як вона, слава богу, не часто зустрінеш. Може, вона справді не отримує задоволення від звичайних поцілунків, якщо ті не супроводжуються роздиранням кого-небудь на частини, може, їй потрібні сильні емоції, недоступні без застосування витончених методів, чорт знає, але від самої думки, що Сліпий потурає їй у цьому, мене пробирає дрож.
Блідий поволі звільняється від решток майки. Русалка передає йому флакончик з чимось цілющим і співчутливо спостерігає за процесом змащування подряпин.
— Йди туди сама, дорогенька; туди — і ще далі, аж до самої зовнішності! — посилає когось Шакал і висмикує з вуха навушник.
— Ух, як же важко підтримувати з деякими особами бесіду, просто-таки тяжезна робота! А взагалі, де ви всі пропадаєте, якщо не секрет?
Табакі уважно вивчає наш вигляд, киває, дійшовши якихось висновків, і повідомляє:
— Усі, між іншим, унизу, там знову виступає Акула, хіба вам не цікаво, про що?
У Табакі ґудзиковий період, який триває ще досі від дня останнього маскараду, він весь у ґудзиках, виблискує й переливається, ніби маячня божевільного. Основою для ґудзикової виставки служить яскраво-червоний камзол з відлогами й фалдами (щоб на них якнайбільше всього вмістилося), а на джинсах майже нічого нема (щоб не заважало повзати), і Табакі це так пригнічує, що, угніздившись у якому-завгодно місці, він поспішає прикрити себе фалдами камзола й починає крутитися, ловлячи електричне світло всіма своїми незліченними ґудзиковими бляшками, поки не перетворюється на нестерпну для ока подобу ялинкової прикраси.
— Із ким це ти сварився, чи раптом не з Котоледі? — питає Русалка, стягуючи з мене зашкарублу від дощу та болота фуфайку.
— Ні, звичайно. З Котоледі все не так примітивно. І з чого ти взагалі взяла, що я сварився? Я просто підтримую бойовий дух у декотрих індивідах, які цього потребують. Усім потрібні спілкування та струс, не можна цілими днями перебувати в благому заціпенінні та потихеньку деградувати лише через те, що нема кому тебе позлити.
— І кого ти позлив?
— Та це неважливо, — Табакі швидко встромляє навушник назад у вухо. Починає перебирати дротики і продовжує:
— Важлива добродійність як така, а не її об’єкт. Ти не згодна зі мною? Прийом, прийом, — вишкірюється він у мікрофон. — Вовкохижий Собака на дроті! Відгукнися, невідомий і самотній співрозмовнику...
Ґудзики виблискують, обплетені веселковими дротами. Мій погляд мандрує від них до полиць відчиненої шафи, а там — складеними светрами, сорочками й жилетками. Мій гардероб не можна назвати бідним, але як же важко знайти в ньому щось оригінальне, недоступне кожному охочому одягнутися так само. Хоч бери й обвішуй себе колекціями всякої всячини, як це роблять Лері або Шакал, принаймні будеш упевнений, що ти — неповторний у своєму неподобстві.