— Тобто ви — ідіоти! Кого ви, запитую вас, зрізали під корінь цими вашими фокусами? Може, ви думаєте, що мене? Може, ви думаєте, я ридатиму й доводитиму комусь, що ви розумніші, ніж прикидаєтеся? Може, ви думаєте, мені не все одно, куди ви звідси поїдете і чим будете займатися? Ви зіпсували біографії тільки самим собі, йолопи!
Я помічаю, що все ж таки просунув ступню на переднє сидіння, проте залишаю її там, де вона є. Врешті-решт, не можна жертвувати елементарним комфортом тільки тому, що не бажаєш бути об’єктом наслідування.
Сліпий позіхає та ховає позіхи у долоню. У його лемурячих пальцях запросто зникає ціле лице — з чолом і підборіддям. Надзвичайно простий жест, який не дано скопіювати нікому з присутніх. Я сиджу, й мене пожирають заздрощі, мов останнього бовдура. Час уже струсити з себе ці параноїдальні настрої. І нараз ловлю себе на думці: а чому я, власне, позаздрив? Не рукам Сліпого, не його живим пальцям, а всього лише жесту, який не можна скопіювати. Цікаво, я справді такий дурень, яким іноді собі здаюся?
Останнє «можливо, ви вважаєте...» Акули мікрофон несподівано підхоплює, стократно підсиливши, й оглушливо ширить по залу. Скрикнувши, прокидаються навіть ті, хто спав найміцніше. Грубому випадає з руки морквина. Горбач кривиться, глибше заштовхуючи навушники. Навіть самого Акулу на кафедрі пересмикує.
— Саме тому, — веде він далі вже спокійніше, — скасовуються всі заплановані на цей місяць іспити, а також загальна атестація, про яку я попереджав вас у минулому півріччі. І те, й інше втратило будь-який сенс. Із вашими результатами тестів вас не допустять до іспитів у жоден навчальний заклад, а ви ж і раніше могли про це тільки мріяти.
Лорд повертає до мене зашторене срібними окулярами лице й розтягує губи в усмішці. Я усміхаюсь у відповідь і раптом нажахано помічаю, що він також оточений невмілими копіями. Трясу головою, проте міраж не зникає. Пара Логів обабіч Лорда, хранителі Лордівських милиць — по одній на брата, в обох дзеркальні окуляри та мефістофельські борідки а-ля Лорд. Не відволікаючись на плітки, жування та промови Акули, Нечоса й Москіт полірують милиці носовими хусточками та зішкрібають болото з гумових наконечників. Потішне й безглузде видовище, що викликає в мене усмішку. Лорд питально піднімає брови, я киваю на його свиту. Він знизує плечима — мовляв, що поробиш. Папужачий чубчик Рудої палахкотить біля його ліктя, нижче — блідий профіль, що занурився підборіддям у долоні, а далі в ряд — випнуті зуби та вірні очі гордих своєю службою «костурничих», і я здивовано думаю: як же Лорд подорослішав після подорожі в зовнішність, якщо за півроку навчився по-філософському ставитися до речей, які досі виводять мене з рівноваги.
— Зараз я зачитаю прізвища тих небагатьох, хто пройшов тестування з високим результатом...
Риба Лоцман передає в пальці Акули, які вичікувально виляскують, чергову теку. Схопивши її, той загрозливо відхаркується:
— Отже... у першій групі...
Вчительський ряд гуде, перешіптуючись. Горбач виймає з кишені запальничку, клацає нею та ставить відкритою на підлогу. Курців ніде не видно, але над головами нависає зрадлива сіра хмара. Акула зачитує перші прізвища. Фазани в передніх рядах перезираються й штурхають один одного ліктями. Я пошепки повторюю прізвища, пригадуючи, що начебто вже мав з ними сьогодні справу.
— Дивно, — кажу я. — Був упевнений, що серед Фазанів їх буде більше. Хоча це їхні проблеми, звичайно...
— Звичайно, — підтверджує Сліпий мені у вухо й тихо сміється своїм сміхом шаленця, який виводить мене з рівноваги. Борлак танцює на голій шиї, в кожному з його очей, що дзеркально відсвічують, як і окуляри-калюжки Лорда, — по Сфінксу.
— Вони були у списку Ральфа, — чомусь пояснюю я, — у тому списку осіб, які бажають чимшвидше забратися звідси геть.
— Зараз і подивимося, — чомусь радіє Сліпець, — як це їм вдасться. І кому ще, крім них.
— Ти знав про них? — підозріливо уточнюю я.
— Здурів? — нібито дивується Сліпий. — Ти ж сам тільки що розповів про все це.
Справді, я розповів. Але він не надто здивувався. Або вміло приховав здивування. Принаймні не перепитував і не уточнював.
Акула тим часом зачитує список розумників другої, що не займає йому багато часу, бо друга може похвалитися одним-єдиним вигнанцем — нещасним Ґнотом.
— Так його! Ну, так... Певно що, — гудуть через ряд від нас Щури, після того як «перекладач», примусово позбавлений навушників, знаками привертає їхню увагу й пояснює, в чому річ. — А як же інакше? Ти давай, слухай, потім розповіси, — заохочують «перекладача», й уся зграя дружно встромляє навушники назад. Точніше, не вся зграя, а десять відловлених представників, що для Щурів уже доволі багато, коли йдеться про таку нудну повинність, як відсидка на загальнодомових зборах.