— Балуваний ти, — зітхнув Кінь. — Ваші візочники — не візочники, а чорти якісь. Пожив би ти в нас у Гнізді…
Проблемами Гнізда Лері не переймався. Його дратувало небажання Коня зрозуміти елементарні речі. І поспівчувати.
— Друже Кінь, — сказав він. — Ти все розумієш. Тільки не хочеш затямити. Здобич Лога не повинна роз’їжджати по його лігві.
Сказавши це, він моментально засумнівався. Лігво Лога? Ідея в тому, що в Логів лігв не буває. Тому що в своєму лігві Лог уже ніякий не Лог.
Заплутавшись, Лері крутнув головою.
— У мене через нього якісь особливі прищі. Звірі, а не прищі. Це нервове.
Кінь співчутливо крекнув. У Лері всі прищі були особливі. Вибухи й вирви від вибухів, вулкани напередодні виверження та кратери вулканів. Що завгодно, тільки не звичайні прищі. Кінь на прищах знався, в нього самого їх було чимало. Трохи допомагали спиртові примочки й абсолютно не допомагали мазі, одначе Лері не допомагало ніщо й ніколи, бо від вибухів на обличчі рятунку не існує. Кінь оглянув найближче розташовані кратери, не помітив ніяких змін на гірше, але говорити про це не став.
— Я сьогодні дав йому по пиці, — повідомив Лері безрадісно. — Уранці.
Кінь засовгався:
— І як воно?
— Ніяк, — пересмикнуло Лері. — Утерся.
— А решта? — зацікавлено запитав Кінь.
— Теж ніяк, — з цілком іншою інтонацією промовив Лері.
— А привід?
— Він весь — один суцільний привід.
Вони замовкли. Дві довгі, худезні фігури в чорній шкірі сиділи, заклавши ногу на ногу. Кожен погойдував у повітрі гостроносим чоботом. Ззаду їх можна було б навіть переплутати, якби не біла грива Коня, стягнута у хвіст.
— Помпей сказав… — почав Кінь обережно.
— Будь ласка, не треба, — скривився Лері. — Знати не хочу, що він там сказав. Буде ще час наслухатися.
— Ти що маєш на увазі? — здивувався Кінь. — Що він зуміє? Не факт.
Лері тільки зітхнув.
— Не треба мене втішати. Я вже змирився.
Кінь посмикав губу.
— Чорт, Лері, — сказав він обурено, — ти просто не маєш права так думати! Не можна бути таким… непатріотом. Я б на твоєму місці собі такого не дозволяв.
Лері видивився на Коня:
— Ти це серйозно? — запитав він. — До чого тут патріотизм? Нас десятеро, а їх двадцятеро з чимось. Ти рахувати вмієш?
— Іноді один воїн вартий десяти, — пафосно зауважив Кінь.
Лері подивився на нього з жалем.
— Ти рахувати вмієш? — іще раз запитав він.
Кінь промовчав. Покопирсавшись у кишенях, вийняв карамельку й подав її Лері. У відчинене вікно поривом вітру жбурнуло жменю сухого листя. Кінь підібрав один із листків і, почухуючи перенісся, взявся його розглядати.
— Осінь, — сказав він, підносячи скручений листок майже до носа Лері. — До наступного літа ще море часу. Помпей не зі старих, але ми ж то з тобою знаємо…
— Що нічого по-справжньому страшного не стається до останнього літа, — зі слабкою усмішкою закінчив за нього Лері. — Ех, друже Кінь, тільки це мене й тримає. Інакше я, мабуть, уже збожеволів би.
Кінь розкришив пожухлий листок та обтрусив долоню.
— Ну от і не забувай, — попросив він.
Куряка
У четвертій немає телевізора, накрохмалених серветок, білих рушників, склянок із номерами, годинників, календарів, плакатів із закликами та чистих стін. Стіни від підлоги до стелі розписані й забиті полицями й шафками, наплічниками й сумками, обвішані картинами, колажами, плакатами, одягом, сковорідками, лампами, в’язанками часнику, разочками перцю, сушених грибів та ягід. Збоку це найбільше нагадує гігантське звалище, що, пнучись, видирається аж до стелі. Декотрі його фрагменти туди вже сягнули і закріпилися, а тепер хилитаються на протязі, шелестячи й подзенькуючи, або висять собі нерухомо.
Унизу звалище продовжує центральне ліжко, складене з чотирьох звичайних та застелене гігантським загальним пледом. Це і спальне місце, і вітальня, і просто підлога, якщо кому-небудь закортить зрізати шлях навпростець. На ньому мені виділили клапоть. Крім мене, тут ночують Лорд, Табакі та Сфінкс, тож моя ділянка зовсім крихітна. Щоб на ній заснути, потрібні спеціальні навички, які в мене ще не виробилися. Через сплячих у четвертій переступають і переповзають, ставлять на них тарілки та попільнички, спирають на них журнали… Магнітофон і три настінні лампи з дванадцяти не вимикаються ніколи, і будь-коли о нічній порі хто-небудь курить, читає, п’є каву або чай, приймає душ чи то шукає чисті труси, слухає музику або просто шастає по кімнаті. Після відбою рівно о дев’ятій у Фазанів такий режим можна витримати тільки насилу, але я дуже стараюся пристосуватися. Життя у четвертій варте будь-яких мук. Тут кожен робить, що хоче і коли захоче, витрачаючи на це стільки часу, скільки вважає за потрібне. Тут навіть вихователя нема. Люди з четвертої живуть у казці. Тільки щоби це зрозуміти, треба потрапити сюди з першої.