— Чудово, — відказую я, — що ти нарешті щось таке побачив. Я особисто це пережив на дев’ятому році життя. Із твоєю допомогою та за твоєї палкої участі.
— Агов! — Горбач благально здіймає долоні: — Сфінксе, не треба...
— Ні, зажди, — я вже розсердився, і мені важко зупинитися, — він каже, що не бачив нічого такого до того, як потрапив у шосту. Мені цікаво, що ж він бачив, коли вони гуртом ганяли мене по Дому, як чумного щура!
Чорний мне в пальцях сигарету, якої так і не запалив; він не дивиться на мене. Я поступово остигаю і вже навіть починаю шкодувати, що зірвався. Можна сказати, вперше в житті ми з ним спілкувалися по-людськи. Намагалися спілкуватися.
Чорний відкидає пошматовану сигарету.
— Я скажу, що бачив тоді, якщо хочеш. Тобі це не сподобається, попереджаю. Але краще нехай так. Я хотів би, щоб ти зрозумів. Річ була не в тобі. Абсолютно не в тобі. Річ була в Лосеві, — Чорний знімає з голови пов’язку, бгає її та ховає до кишені. — Я потрапив у шосту, — каже він, — пожив там і зрозумів нарешті, що зі мною відбувалося в четвертій. Навіть здивувався — як можна було не бачити цього, не розуміти... Але якби я не відійшов від вас, не подивився здаля... Словом... Спробуй і ти зробити те саме. Уяви всіх нас, Дім, Лося. Уяви, що ти хлопчисько, шмаркач, а навколо — купа дорослих, яким до тебе вічно немає діла, їм усім, окрім одного, а цього одного на всіх не розділиш. І кожен зі шкіри пнеться, щоби перед ним виділитися, показати себе, щоби він сказав щось саме тобі, щоби саме тебе про щось попросив. І все це таїш усередині, не показуєш, тому що соромно обожнювати когось, коли ти хлопець, коли тобі вже десять років. Ну, і так далі… Тільки Сліпий плював на всіх та бігав за ним, як песик, але він був єдиний такий, і Лось із ним ніколи не панькався більше, ніж з іншими. У нього взагалі не було пестунчиків серед нас. Поки не з’явився ти. Так-так, і не хихочи, це зараз звучить смішно, але постав себе на наше місце!
— Вибач, Чорний, — я насилу стримую сміх, — зрозумій мене правильно, я так давно не чув ось цього: «Пестунчик Лося». Як пригадаю, скільки крові мені попсувала ця характеристика… Чесне слово, ніколи не думав, що я його пестунчик. І що це так впадало в очі.
— Ти, може, й не думав...
Чорний стає дуже червоним, і це виглядає загрозливо, хоч і більш звично, ніж його новонабута стриманість ватажка. Я весь в очікуванні вибуху, тож мені важко вслухуватися в те, що він каже.
— ...як тільки вийшли з автобуса. Він чекав на нас на подвір’ї, трохи збоку. Зібрав навколо себе, розповів про тебе, велів тебе не чіпати й допомагати у всьому.
— Що-о-о?! — мене підкидає на сидінні, неначе крізь нього пропустили заряд електрики. — Неправда! — кричу я, дивлячись на них згори вниз. — Не було цього! Не могло бути!
Горбач смикає мене за рукав.
— Е, ти чого? Акула дивиться. Сідай!
Я сідаю поряд з його стільцем, і він шепоче мені у вухо, скошуючи око в бік сцени:
— Усе так і було, як сказав Чорний. Правда. Я також там стояв, коли він це сказав.
— Ти ніколи не розповідав мені про це!
— У задніх рядах! — гримить над нами голос Акули. — Припиніть вовтузитися!
Я опускаюся на стілець, жадаючи мати вигляд спокійної людини. Горбач тягне шию, весь — втілена увага до того, що відбувається за десять рядів від нас.
— А навіщо? — шепоче він, не розтискаючи губ. — Яке це має значення?
— Ти був першим новачком, якому нам звеліли допомагати, — все ніяк не заспокоїться Чорний. — Ми і так допомагали один одному, чим могли, хто більше, хто менше. Але до тебе нам чомусь ніколи не казали, що ми «повинні» це робити.
— Чорт, — кажу я, — він що, ідіотом був?
При слові «ідіот» Чорного з Горбачем перекошує. Горбач проказує: «Трохи легше, Сфінксе!» — а Чорний мовчить, але так виразно, що я розумію: мало того, що я пестунчик, я — пестунчик, який не цінує свого щастя та зневажує святе. Мені потрібен час, аби дати раду з комплексом Йосипа, котрий стоїть упоперек горла своїм братам, що його ці двоє примудрилися мені нав’язати, і щоб усвідомити, що мерзенний білявий підліток, який пам’ятається мені високим, як башта, і м’язистим, а ще — істотою, яка абсолютно не потребує нічиєї любові, був здатний на муки ревнощів. Він та інші. Він і незалежний самітник Горбач. Він і, напевно, Пампух-Соломон, якого вже немає в Домі. Усі вони…
Мені треба трохи часу, щоби подивитися на них здалеку, зрозуміти, пошкодувати їх — і пробачити. Тому я розтягую для себе цей час, пригальмовую його, стираючи в думках їхні портрети в альбомі дитячих спогадів, даючи їм змогу проявитися наново. Я розумію, що тут і зараз часу на це не вистачить, що це дуже довга робота, яку ніяк не вдасться виконати за кілька хвилин. А ще я розумію, що, власне, мить тому образив і Горбача, і Чорного, та що мені пощастило: біля мене сиділи вони, а не Сліпий.