— Гарну послугу зробив Лось своєму пестунчикові, — намагаюся посміхнутись я. — Ворогові не побажаєш.
— Та облиш ти, — кривиться Горбач. — Дай йому спокій. Усе це було давно, і давно закінчилося. Смішно говорити про це тепер.
— Якби закінчилося, ми б і не говорили, — похмуро заперечує Чорний. — Ти поглянь на Сфінкса — де там що закінчилося? Як на його думку, то все ще тільки починається. Біситься, неначе його тільки вчора відлупцювали. Будь-хто з нас був би вдавився за те, щоби побути на його місці. А він біситься!
Я саме доходжу в перетрушуванні наших дитячих портретів до Сліпого — і ціпенію, оторопівши. Що таке ревнощі Сліпого, мені приблизно відомо. Чому ж я не бачив їхніх проявів тоді? Чому і Чорний, і навіть Горбач, але не він?
— А Сліпий був при тій розмові?
— О боже! — Чорний відкидається на спинку стільця і шкірить зуби. — Сліпий! Щодо нього можеш не переживати. Богів не ревнують. Це абсолютно окрема патологія.
— Як-як ти сказав?
— Ми зараз пересваримося к бісу, — тоскно проказує Горбач. — Нехай собі ви, вам не звикати, але я тут до чого? Давайте, я краще відсяду.
Стріпую головою.
— Ти маєш рацію. Час покінчити із цим. Я відійшов на свої кілька кроків і подивився звідти. Дякую, Чорний. Це дійсно корисно, хоч і болісно трохи.
Далі ми мовчимо.
Чорний — похмуріший за грозову хмару, схрестивши на грудях свої величезні лапи, Горбач — скуйовджений і нещасний, як ворон, захоплений зненацька птахоловом. Про себе мені думати не хочеться — ні як я виглядаю, ні на що я подібний.
Вихователька Хресна зачитує якийсь розклад. Мені знадобилося кілька хвилин, щоби розібрати, про що йдеться, і весь цей час я борюся з образом Лося, який мене переслідує.
Раз на півріччя на загальних зборах він стояв там само, де зараз стоїть Хресна, і, посміхаючись самими очима, робив короткі оголошення, приблизно такі ж, як ті, які зараз робить вона. Про чиїсь успіхи й відставання, про поліпшення стану здоров’я, про черговість проведення медоглядів. Тільки, на відміну від Хресної, його завжди слухали, хоч що би він не казав. Усім залом. Майже не дихаючи. Адже він був Ловцем Дитячих Душ за покликанням. Можна було вирости й звільнитися, але навіть ті, котрі давно перебралися в зовнішність, понесли на собі сліди його дотиків і поглядів, і, як я підозрюю, носять їх досі.
Чи мала така людина право на помилку? Найменше мав його він, за ким стежили стільки тужних і жадібних очей. Він не мав права на помилки, на улюбленців і на смерть.
Хресна зачитує список тих, кому призначено вітамінні ін’єкції. Довжезний список тих, хто худий настільки, що це виходить за рамки пристойного. На цьому збори закінчуються. Повз нас, гуркочучи стільцями, проходять і проїжджають до виходу люди, на сцені драпірують кафедру та навіщось розчохлений екран, зал порожніє, і ми залишаємося самі.
Я, Горбач і Чорний. Усе, що можна було один одному висловити, ми начебто вже висловили, і незрозуміло, на що ми чекаємо та чому ніхто з нас не пішов з іншими. Точніше, зрозуміло, чому не пішов Горбач, він виконує роль громовідводу, а ось чому ми з Чорним далі сидимо там, де сиділи, як приклеєні? Горбач вичікує, марудиться, навіть вдає, ніби задрімав. Ми з Чорним мовчимо. Мовчимо й мовчимо, і врешті-решт терпіння Горбача вичерпується.
— Йдемо, чи як? — тужливо питає він. — Усі вже пішли.
Дружно встаємо. Оминаючи зрушені стільці, плювки й недопалки, вибираємось у коридор. Кроків на п’ять по стіні тягнуться сині букви: «Прощавайте, дорогі вчителі!» Зі знаку оклику звисає щось подібне на каламутну сльозу.
— Тобі прикре те, що я розповів про Лося? — питає Чорний, крокуючи поряд.
— Не дуже. Це багато що пояснило. Я міг би здогадатись і раніше, якби добре подумав. Коли ти малий, дорослі здаються бездоганними, досить образливо з часом дізнаватися, що це не так.
— Таке іноді дізнаєшся не тільки про дорослих, — бурмоче Чорний собі під ніс, незрозуміло кого чи що маючи на увазі. — А моїх культуристів ви, певно, поздирали? — раптом запитує він, різко міняючи тему, і я відразу згадую, як мене діймала ця його манера зненацька перескакувати з одного на інше, ніби його раптом вимкнули та знову ввімкнули, налаштувавши на іншу хвилю.
— Що ти, — каже Горбач здивовано. — Висять собі, де висіли. Нащо нам їх здирати?