— Зі злості, зі злості, Горбачу, — із задоволенням встряю я. — І не тільки здирати, а й топтати, і роздирати на найдрібніші клаптики. Як можна не розуміти таких елементарних речей?
— Сфінксе, знаєш, іноді страшенно хочеться тобі врізати, — зізнається Чорний. — Просто до дрожу в руках.
Ми обходимо стілець, який хтось поцупив з актового залу, але не дотягнув до сходів. Чорний зупиняється.
— Хочу вам дещо сказати. За умови, що не будете сміятися. Це щодо виходу...
Горбач відразу знічується й зіщулюється, щосили вчепившись в наплічник, ніби боїться, що його ось-ось поженуть у зовнішність.
Чорний кусає губи, збираючись з духом. Оглядає стіни, стелю, підлогу — і врешті-решт дивиться на мене.
— Добре, — озивається він. — Можете, зрештою, і сміятися. Я знаю, де можна роздобути автофургон. Уживаний, але в пристойному стані. І ще я вмію керувати машинами. Навчився. Мав таку можливість.
Дивимося на нього, роззявивши роти.
— Я знаю, що все це фігня, — проказує він швидко. — Знаю не гірше за вас. Я не маленький. Мені самому воно смішне, те, що я зараз сказав, але я мусив це сказати, хоч понадривайте животи, як піду. Я просто прошу вас: майте це на увазі, добре? І все.
Він повертається і швидко йде, кваплячись віддалитися від нас, так наче хвилі нашого уявного сміху підганяють його, вдаряючи в спину.
— Ми не сміємося, Чорний! — кричу я йому вслід. Він, не обертаючись, махає нам рукою та зникає на сходах. Панічна втеча, це можна назвати тільки так. Ми з Горбачем розгублено перезираємося.
— Оце-то так... — промовляє Горбач. — Одна була людина в Домі, яка мріяла про зовнішність, і тієї не стало.
— Прощавайте, бультер’єри в картатих камізельках, — зітхаю я. — У фургоні й без них буде дуже тісно.
— Припини, — просить Горбач. — Це не смішно. Він же і забрався так швидко саме заради того, щоб не чути різних таких жартиків.
— А я би при ньому і не жартував. Я не сміюся, Горбачу. Як я можу сміятися над такими речами? Адже це той самий повітряний змій Табакі, через який нібито пішли старші, тільки Чорний своїм змієм навчився керувати.
Горбач крутить головою:
— Не смійся при мені теж, добре? Не жартуй і взагалі нічого не кажи, — він копняком відкидає з дороги кинутий стілець, який цілком можна було обійти, і прямує вперед, застромивши руки в кишені так глибоко, що мені здається, ніби я чую, як тріщить і рветься матерія. Жахливо засмучений словами Чорного, а може, моєю реакцією на них.
Я йду за ним, з тугою уявляючи казку, в яку Чорний намагається повірити. Чарівна подорож у фургоні.
Діти Дому мчать назустріч вранішній зорі. У краденій машині, з Чорним у ролі керманича, летять по трасі, виспівуючи бадьорих дорожніх пісень. У реальному світі така поїздка протриває не довше ніж годину. А шкода. Бо ця казка навіть красивіша за ту, в якій старші пішли в невідомий, понадхмарний світ за допомогою повітряного змія. Красивіша і зворушливіша за неї саме тому, що вигадав її реаліст Чорний.
Повернувшись до спальні, ми застаємо там тільки Руду з Курякою, які сидять на різних кінцях ліжка і діють одне одному на нерви. Напруженість настільки відчутна, що Горбач негайно ховається на своїй полиці та зникає з очей, а я сідаю між цими двома, намагаючись, наскільки це можливо, затулити їх одне від одного. Що ж, усе правильно, тепер моя черга працювати громовідводом, шкода, я не Табакі, йому такі речі вдаються набагато краще.
Руда палить, розглядаючи кінчик сигарети. Куряка витріщається то на її брудні кеди, то на попіл, який вона струшує абиде, — Фазан Фазаном, хіба що не записує зауваження до щоденника. Роздратування Рудої майже непомітне, роздратування Куряки іскрить на всю кімнату. Я заважаю йому цілеспрямовано скаженіти, і він пересідає так, щоб краще її бачити — брудну-невиховану-негарну, і ще щось особисте, чого я наразі не можу вловити, може, вона йому нагрубила або налила в улюблені кросівки компоту, поки нас не було? Він червоніє, дивлячись на неї, тоді відводить погляд, але тут же знову зиркає, мовби пересилюючи себе, і мені дедалі цікавіше, що ж вона такого накоїла. З роллю громовідводу я зовсім не даю собі ради, тому тішить поява Шакала, який життєрадісно й фальшиво щось насвистує.
— Ну ось, — повідомляє він, видершись до нас, — Габі волає на всіх кутках, що завагітніла, можете собі таке уявити?
— Природно, від Сліпого, — Руда не здається особливо зацікавленою.
— А от і ні! Цього вона не казала. Ніяких «Слава юному дофінові!» — нічого такого. Нібито від Рудого або від Вікінга, загалом, щось невизначене, з ухилом у Щурячу тему.