— Бреше, — похмуро констатує Руда та, відкинувши сигарету, йде до ящика Грубого. Вивуджує його звідти, сонного, висаджує за спину і, зігнувшись під його вагою, виходить. Грубий спросоння кигикає щось незрозуміле, але загалом виглядає задоволеним.
— Егей, ти куди нерозумного? — вражається Шакал.
— Гуляти, — відповідає Руда вже з-за дверей, потім ляскають коридорні двері, і стає тихо.
— Ну й ну, — зітхає Шакал. — Так добре сиділи...
Сиділи ми зовсім не добре, але запаси оптимізму Табакі невичерпні; ніхто не має наміру з ним сперечатися.
— Недоладна істота, — каже Куряка. Може, щоб йому заперечили. Чи просто аби щось сказати.
— Хто? Руда? — дивується Табакі. — Чому?
— Так. Чогось у ній бракує. І навіть дуже багато чого.
Табакі крутить плашку радіоналаштування на магнітофоні.
— Знав би ти, як багато чого не вистачає тобі самому, то був би трохи помовчав, але раз уже ти не мовчун, договорюй.
Куряка хапається за нагоду висловитися.
— Вона різка, — каже він. — Груба. Нежіночна. Те, як вона поводиться, добре для дванадцятирічної, а їй уже давно не дванадцять.
— Ого! — Горбач перевисає зі свого ліжка, прислухаючись, і, мабуть, підбадьорений його увагою, Куряка додає:
— І ще вона свинота. Зовсім безнадійна.
— Ай, ай, ай, — Табакі розгойдується, випнувши губи, мов роздратований шимпанзе. — Ти хоч сам чуєш, що верзеш, Куряко?
— Вона ночує в кімнаті з шістьма хлопцями і розгулює по ванній кімнаті голяком, не зачиняючи дверей, і начебто вона спить з Лордом, але не здивуюся, якщо й зі Сліпим, а може, і ще з ким-небудь...
Горбач кидає в Куряку подушкою, а Табакі тут же на неї вискакує і приминає, люто буркочучи, ніби хоче розчавити Куряку на пляцок. Гарненько його втрамбувавши, він піднімає подушку і, переконавшись, що Куряка дихає, швидко накриває його знову. Поки вони затикають Куряку в такий дивоглядний спосіб, я блискавично вловлюю образ Рудої, який так вразив і розсердив його. Зблиском — худа, хлоп’яча фігурка. Обтягнуті рожевою шкірою ребра під темними сосками, червоний кущик лобкового волосся, ноги, руки і майже нічого між ними. Вона дивиться на мене, точніше, на Куряку, вивернувши руку, де під ліктем ледь червоніє якась болячка, дивиться відчужено, без щонайменшого інтересу, а тоді облизує її. Потім поволі опускає руку і, не намагаючись прикритися, зникає в душовій кабінці. Її перехід туди вкарбовується у сітківку Куряки покадрово, сотнею знімків, вони вузькі та наповзають один на одного. Ось що змусило його так болісно червоніти. Я розумію: Куряку образило не те, що він побачив, а реакція, точніше, відсутність реакції на його появу. Це справді неприємно, коли на тебе дивляться, як на порожнє місце, не зауважуючи. Таке виведе з рівноваги і значно спокійнішу людину.
— Вона — як тварина, — каже Куряка, знявши з себе подушку. — Як безсоромна мавпа.
— Жах, — обурюється Табакі. — Ми даремно старалися, Горбачу. Він невиправний. Його можна хіба що вбити.
— Його забирають у суботу, — нагадує Горбач згори. — Не забувай.
— Тільки цією думкою і живу. Цією — та ще кількома. Такими ж утішними, — Табакі дивиться вгору й жалібно питає: — Яка його собача справа, з ким вона спить, скажи, будь ласка, якщо навіть Лорд цим не цікавиться?
— А от такий він чварний суб’єкт, — відповідає Горбач і ховає голову.
Куряка лежить, обійнявши подушку Горбача. Вузькі кадри з голою дівчиною, яка віддаляється, стрімко навалюються перед ним один на одного. Останній — двері душової кабінки, що зачинилися.
Я йду надвір шукати Руду.
У місці, де сходяться стіни двох корпусів, є закуток, порослий хоптою. На початку літа кропива тут аж по коліно, і сміття стає невидимим. Вважається, що це найбільш відлюдне місце в Домі, бо на обох стінах немає вікон.
Вони там. Сидять перед вогнищем, яке Руда розпалила на старому місці — на чорній, обвугленій ділянці, обкладеній каменями. Старші завжди розводили тут вогнища. Раніше це місце було чистішим — тут валялися лежаки та ящики, що використовувалися замість стільців. Тепер нічого не видно. Може, їх давно спалили.
Грубий сидить на куртці Рудої і дивиться у вогонь. Тихо гуде, здригаючись від тріску гілок, що займаються, і хапає себе за щоки. Такий дещо кумедний дамський жест чи то жаху, чи то захвату. Руда шепоче йому щось, чого я не можу розчути. Я підходжу й сідаю біля них. Вона далі говорить, не звертаючи на мене уваги:
— Треба було зуміти прилаштуватися де-небудь позаду, так, щоб не прогнали, і дивитися. Тут головне було дивитися, не слухаючи. Бо вони співали та грали на гітарах, пекли картоплю і таке інше, але це тільки відволікало, вся ця романтична дурня, коли купа людей хочуть довести самим собі, що вони класно проводять час. А я просто страшенно любила дивитися на вогонь. Одного разу хтось вихопив з вогню гілку й написав щось на стіні тліючим кінцем. Мене це буквально засліпило. Слово, яке обсипалося вогнем. Палаючі літери. Божі письмена. Наступного дня від них залишилися тільки чорні букви звичайної лайки та смуга сажі, але однаково це було чудом, і я це бачила...