Вона кидає у вогонь розлогий сегмент засохлого куща.
У повітря зринають іскри, лелітками відбившись у вирячених оченятах Грубого.
— І ще я приходила сюди ревти, — закінчує Руда. — Раз на тиждень, ніби за розкладом.
— Я теж, — зізнаюся я. — Поки не дізнався, що кожен другий у Домі ходить сюди за цим же.
Вона посміхається. Усмішка змінює її, перетворює на геть іншу людину. Незвичну зараз, але таку, з якою ти нібито знайомий дуже і дуже давно.
— Ага, — каже вона. — Вічно наткнешся то на одного, то на іншого, заплющиш очі та вдаєш, ніби цього не було. Найвідлюдніше, хай йому чорт, місце в Домі!
— У Домі немає відлюдних місць.
— Тоді точно не було.
Вона лізе в наплічник, дістає згорток з бутербродами — «до речі, а в мене тут...» — і завмирає, дивлячись на Грубого. Він підповз ближче до вогню, витріщається на нього, у незграбній ласті затиснута скіпка. Ладнається кинути її у вогонь — важка справа, яка вимагає всіх його сил і уваги. Ми дивимося, як він, не припиняючи погойдуватися, витягає одночасно руку та губи й обережно кидає скіпку. І тут же перелякано відсахується, ніби від крихітної скалочки вогнище може спалахнути до небес. Нічого не спалахує. Грубий скошує погляд на мене, тоді на Руду — і знову заводить свою монотонну гуділку, випромінюючи радість і задоволення тим, що відбувається.
Вітер дме в мій бік. Примружившись, перекочуюся ближче до Грубого. Сідаю на край куртки, обіймаю граблею його спадисті плечі, й ми разом стежимо за тим, як вогнище пригасає. Руда присусіджується з іншого боку Грубого.
— Не дам я йому бутерброда, — каже вона, і я погоджуюся, що, звичайно, не варто давати Грубому ніяких бутербродів. Для нього зараз існує тільки вогнище. Усе, що ми йому дамо, полетить туди, адже ніяка вечеря не замінить щастя погодувати іншого, особливо якщо цей хтось — вогонь, могутнє божество, чиєї справжньої сили Грубий не знає; але він про неї здогадується.
Щоб Грубий не засмучувався, що вогнище згасає, Руда говорить про вуглини. Що вони теж красиві — «як маленькі червоні зірки», каже вона, і Грубий киває, підтверджуючи подібність.
— Я розпалю для тебе таке саме вогнище завтра, — обіцяє Руда.
— Навіщо тобі це? — питаю я. — Адже він може звикнути.
Руда мовчить. «Хай звикає, — чути в її мовчанні. — Я носитиму його сюди щовечора. І палитиму для нього вогнища. Хай згодовує їм скіпочки і співає. Тільки не можна думати про те, що буде далі. Коли я не зможу приносити його сюди, бо не буде ніякого “сюди”. Про це варто думати якнайменше».
— Чи не надто багатьох ти приручила, Рудасю? — запитую я.
У запитанні є тільки ніжність, я пречудово її розумію. Я розумію, як воно — не приручати, якщо ти любиш, коли люблять тебе, якщо знаходиш молодших братів, за яких ти відповідаєш до кінця своїх днів, якщо перетворюєшся на чайку, якщо пишеш незрячому любовні листи на стінах — листи, яких він ніколи не прочитає. Якщо — попри твою впевненість у власній потворності — хтось примудряється закохатися в тебе... Якщо підбираєш бездомних собак, і котів, і пташенят, які випали з гнізд, якщо розпалюєш вогнища для тих, хто про це зовсім і не просив...
Вона дивиться на мене — і тут же відводить погляд. Тому що і я — один із давно нею приручених. Щастя, що не безпорадний і не безнадійно закоханий, що не потребую нагляду-догляду, що частково передовірений Русалці… Може, я навіть зумів трохи перерости Руду, та однаково я один із них, один із нас — а ми вже навіки під її обідраним чаїним крилом.
Вона тягнеться до мене, і ми обнімаємося, стикнувшись чолом до чола над маківкою Грубого. Зовсім не надовго, вона майже відразу відсовується.
— Ти сердишся через Лорда, — каже вона. — Але я не винна...
— Я не серджуся.
— А Куряка...
— А це взагалі дрібниця.
Я сміюся.
Їй байдуже, скільки людей чують їхні сварки з Лордом, їй байдуже, з ким Сліпий, якщо він не з нею, їй однаково, гола вона чи вдягнена, дівчина вона чи хлопець, це звіря, що живе у зграї, таких вирощує Дім, і Куряка частково має рацію: Руда — монстр, як багато хто з нас, як найкращі з-між нас. І хай мене дідько візьме, якщо я їй цим дорікну.