За три дні я навчився:
— грати в покер;
— грати в шашки;
— спати сидячи;
— їсти вночі;
— запікати картоплю на електроплитці;
— курити чужі сигарети;
— не питати, котра година.
Я так і не навчився:
— варити чорну каву, не обливаючи плитку;
— грати на губній гармошці;
— повзати так, щоб усі, дивлячись на мене, не кривилися;
— не ставити зайвих питань.
Казку псував Бандерлог Лері. Він ніяк не міг змиритися з моєю присутністю в четвертій. Його дратувало буквально все. Як я сиджу, лежу, говорю, мовчу, їм, але найбільше — як я пересуваюся. Від одного погляду на мене йому зводило щелепи.
Кілька днів він обмежувався тим, що обзивав мене придурком і закаканою куркою, потім мало не зламав мені носа нібито за те, що я сидів на його шкарпетках. Ніяких шкарпеток піді мною не виявилося, зате потім весь ранок довелося розводитися перед учителями, як я невдало гепнувся, пересідаючи у візок, і ніхто з них мені не повірив.
За сніданком перша тріумфувала, розглядаючи мою фізію. Підозріла таблетка від Шакала болю не зняла, зате приспала настільки ґрунтовно, що з останнього уроку довелося відпрошуватися. Щоби повернути себе до тями, я заліз під душ і заснув просто в кабінці. Звідти мене якимсь незбагненним чином перетягнули до спальні.
Уві сні я побачив Гомера. З виразом щонайглибшої відрази на лиці він лупив мене тапочкою. Потім мені наснилося, що я лис, що мене викурюють із нори люті мисливці. Вони якраз витягували мене за хвоста, коли я прокинувся. Розплющив очі й побачив зімкнуті над головою ріжки подушок. Між ними лишався невеличкий просвіток, і в нього зазирав жовтий повітряний змій, пришпилений до стелі. Зазирав, бо змій мав намальоване обличчя. А ще до мене просочувалися клуби диму, котрий пахнув ваніллю. Тож лисяче жахіття взялося не на порожньому місці.
Я прим’яв подушку, яка заважала дивитися, і побачив Сфінкса. Він сидів поряд, похмуро дивлячись на шахову дошку, на якій майже не було фігур. Більшість із них валялися довкола дошки упереміж, а декілька штук, поза сумнівом, опинилися піді мною — щось тверде й малесеньке штрикало мене в найрізноманітніших місцях.
— Змирися, Сфінксе, — пролунав голос Шакала. — Це чиста нічия. Треба дивитися в очі фактам. Уміти, не втрачаючи гідності, підкорятися обставинам.
— Коли мені знадобиться твоя порада, я попереджу заздалегідь, — сказав Сфінкс.
Я помацав носа. Він болів уже не так сильно. Напевно, таблетка все ж подіяла.
— Ой, Куряка прокинувся! Очима водить! — замурзана лапка з обгризеними нігтями поплескала мене по щоці. — Є ще порох у порохівницях фазанячого племені! А ви говорили, що він загиб!
— По-моєму, крім тебе, ніхто цього не говорив, — Сфінкс нахилився наді мною, розглядаючи пошкодження. — Від такого не загибають.
— Не кажи, не кажи, — подав голос невидимий Табакі. — Фазани, навіть колишні, на все спроможні. Як живуть вони? Чому помирають? Лиш у них се знаття.
Мені набридло лежати, ніби я хворий, котрого всі обговорюють, і я сів. Не дуже рівно сів, але видно стало суттєво більше.
Табакі в жовтогарячій чалмі, скріпленій англійською шпилькою, та в зеленому халаті, удвічі довшому від нього самого, сидів на горі подушок і пахкав люлькою. Ванільний дим, яким у моєму сні тортурували лиса, розповзався від нього на всі боки. Сфінкс, випростаний і відчужений, медитував над шахами. Із дірок у джинсах визирали гострі коліна. На ньому був тільки один протез і вицвіла майка, яка виставляла напоказ усі кріплення, так що Сфінкс нагадував півзібраний манекен. На підвіконні за фіранкою вгадувався чийсь обрис.
— Мені приснилося, що я лис, — сказав я, відмахуючись від солодкого диму. — Мене власне викурювали з нори, коли я прокинувся.
Табакі переклав люльку в ліву руку та підняв вказівний палець:
— У всякому сні, дітваче, головне — вчасно прокинутися. Радий, що тобі це вдалося.
І він заспівав одну зі своїх жаских, журливих пісень, від яких у мене мурашки по тілу бігали. Із приспівом, що повторювався до очманіння. Зазвичай у них оспівувалися чи то дощ, чи то вітер, але цього разу, як виняток, це був дим; він здіймався над пожарищем якоїсь будівлі, яка згоріла дощенту.