Золотоголовий роздратований, хоч по ньому не видно. Лягає, обпершись ліктем на наплічник, і висловлює припущення:
— Ясно, вона тут не тому, що з кимось посварилася, — стверджує він замислено. — Така радше рознесе своїм кривдникам черепи, ніж стане через сварку відсиджуватися на горищі.
— Не забудь про сукню, — нагадую я. — Може, в неї тут побачення? Тоді зрозуміло, чому нас так мило зустріли.
— Побачення? Якщо так, то хтось аж надто не поспішає на нього прибути, — Лорд киває на пляшки біля телевізора. — Я навіть сказав би, що цей хтось запізнюється на декілька днів.
Химера сидить, закам’янівши. Зціпивши темні порівняно з обличчям руки на колінах. Нам із Лордом не обов’язково переглядатися, щоби продовжувати гру. Ми дуже часто грали в покер у парі.
— Не розумію, як вона сюди вибралася — в цій сукні, — продовжує Лорд. — Сукня абсолютно не годиться для сходжень.
Про ноги, які не годяться для сходжень, він не згадує, і це правильно.
— Пройшла через дах, — вступаю я. — Через друге горище. Туди ведуть звичайні сходи, а ключ можна якось роздобути. Якщо дуже треба...
— Може, вона від чогось ховається?
— У цій сукні?
— Може, в неї не було часу переодягнутися?
— Хочеш сказати, це її повсякденний одяг?
— Хтось носить їй їжу.
— Це точно.
— Хтось із дівчат знає...
— Можна запитати в них.
— Наприклад, у Рудої...
— Годі! — верещить Химера, заткнувши вуха. — Припиніть негайно!
Ми припиняємо. І мовчки чекаємо.
— Ви ще гірші, ніж я думала, — промовляє вона розгублено. — Ви — цілковите лайно. Невже не можна дати людині спокій?
У голосі жалібні нотки. Для Химери це цілковита поразка, і мене не дивує, що вона раптом вибухає сльозами, але Лорд приголомшений, його переповнює каяття, він готовий негайно здатися. Я хитаю головою, тоді він відвертається, маючи до краю страдницький вигляд.
Химера нічого цього не помічає. Вона потопає в сльозах. Зелена туш виявилася водостійкою, не тече і навіть не розмазується, але на Химеру й без того боляче дивитися.
— Що трапилося? — запитую я. Так м’яко, що сам лякаюся свого голосу.
Химера витирає носа.
— Добре, — говорить вона з огидою. — Я розповім. Адже ви не відстанете.
Вона відвертається.
— Вікна нашого корпусу виходять на виховательські, — каже, не дивлячись на нас. — І дах видно також. Не так давно один хлопець хотів з нього зіскочити. Навіть зісковзнув і повис на руках, але не зумів розтиснути пальці. Не зміг. Я знаю, як це буває. Хто-хто, а я знаю. Потім я його бачила знову. Там само. Як він стоїть і дивиться вниз. Просто дивиться, і все. Я роздобула ключ, і коли наступного разу його побачила, теж залізла сюди. Ми з ним порозмовляли про всяке, він навіть розповів, чому хотів зіскочити...
Я слухаю цю нехитру історію як щось до болю знайоме. Можу присягнутися, що вперше, але відчуття впізнавання надзвичайно сильне. І я не розумію, звідки воно взялося.
Химера виймає з пачки на пледі сигарету. Пальці у неї тремтять. Довгі нігті покриті зеленим лаком.
— От і все, — каже вона. — Ми почали зустрічатися тут іноді. Це був наш секрет. Досить довго. Ще до Закону. А недавно я побачила сон. Нехороший. Прийшла сюди й сиджу, як дурна. Звичайно, це смішно — сукня і таке інше, я тут стережу третій день, а його все немає, хіба мало що побачиш уві сні, але я не могла залишатися на місці, все думала, що а раптом це віщий сон, саме цей, і що я не встигну. А зараз можете гигикати — скільки влізе...
Із люка виринає Горбач у рваній клаптиковій сорочці та в шахтарській касці з ліхтариком. Горб, босі ноги та чорні кучері, які витикаються з-під каски, надають йому дещо потойбічного вигляду.
— І йому не забудьте розповісти, — тицяє вона в Горбача сигаретою. — Нехай посміється. Розмальована дурепа засіла на горищі, це ж здохнути можна, як смішно.
— Хто він? — питаю я.
— Не твоя справа.
— Агов, ви збираєтеся спускатися? — питає Горбач. — Табакі сказав, ніби ви хотіли...
Я дивлюся в очі, обведені зеленою тушшю, і бачу в них веселкову лійку коридора, який відводить кудись... І ще не ступивши у цей коридор з невимовних слів, що їх я розрізняю, як шепіт, знаю: він закінчується дверима. Зачиненими дверима, за якими ховається хтось, добре мені знайомий. Кого я впізнаю по запаху, навіть не відчиняючи дверей. Я роблю крок...
— Не смій залазити в мене! — звискує Химера, і я насилу встигаю ухилитися від смарагдових нігтів, які ковзнули за сантиметр від мого обличчя.