— Егей, трохи легше! — Лорд перехоплює її руку. — Вистачить з нас і одного незрячого.
— А хай він у мене не лізе! — Химера звивається, намагаючись вирвати в Лорда свою руку. — Скажи, щоб не робив цього! Хай забереться зараз же!
— Іди, Сфінксе! — просить Лорд, борючись з Химерою. — Поки я її тримаю! Чуєш?
Я встаю і, наче сомнамбула, рушаю до люка, де на мене чекає безглуздо вдягнений Горбач. Чекає, звісивши вниз босі ноги та хилитаючи ними в повітрі.
— Ну що, спускаємося? — питає він, підхоплюючись. Дістає з кишені мотузок і пропускає його крізь ремінні петлі у мене на джинсах. — Це про всяк випадок. Ну бо а раптом не втримаю…
Бреду коридором, тупо витріщаючись поперед себе. Щось заважає йти. Дотямивши, що саме, я зупиняюся, і в мене тут же врізається задиханий Горбач.
— Гей, Сфінксе, я тобі кричу-кричу, ти що, не чуєш? Так і збираєшся гуляти на повідку? — він звільняє мене від страхувального мотузка, змотує його та ховає в кишеню. — Що трапилося?
— Нічого. Задумався.
— Ну ти й задумався! Добре, я — назад. Треба спустити Лорда, поки його не зжерли. Здається, ця Химера трохи не теє… Краще не залишати їх наодинці.
Він зникає, а я йду далі, до самої нашої спальні; зайшовши туди, сідаю на підлогу перед дверима і дивлюся, як Грубий мандрує під ліжком, гудячи та збираючи на себе пилюку.
Я дивлюся на нього так довго, що він встигає перетнути підліжковий простір, виповзти на середину кімнати, перекинути стілець і спробувати на смак усе, що з нього впало.
Потім повертаються Лорд із Горбачем.
Горбач встигає саме вчасно, щоб витягнути з пащі Грубого чиюсь шкарпетку. Лорд кидає на стіл рушник і повідомляє, що в Домі відключили холодну воду.
— Навіщо ти це зробив? — питає він мене. — Навіщо тобі знадобилася її сповідь?
— Здається, це й мене стосується, — кажу я. — Не збагну поки, яким чином, але воно якось і мене зачіпає. І мені це не подобається.
Лорд прилаштовується на краю ліжка, стягуючи через голову квітчастий балахон.
— Плюнь, — пропонує він. — Забудь. Нудотна історія.
— Він не може, — каже Горбач. — Не знаю, про що ви, але Сфінкс не заспокоїться. По очах видно.
Нанетта намагається спікірувати йому на голову, послизається на касці та, ображена до глибини душі, гепається на підлогу.
— Як ти це робиш? — запитує Лорд. — Мені здавалося, вона ось-ось виговорить усе, що ти хочеш знати.
Я змружую очі.
— Це було влітку, — кажу я.
Химера про це не сказала, але я здогадався. Чому мені не варто знати, хто це був? Тому що він теж боїться мене? Адже я майже впіймав його. Тепер я вгадаю, не зазираючи в очі Химері...
— Піду, пошукаю Сліпого, — встаю.
— Почекай. Я з тобою, — Лорд вивалює з шухляди шафи оберемок сорочок. — Тільки перевдягнуся. Не розумію, чому для тебе це настільки важливо.
— Я теж, — кажу, здригнувшись від неприємного ознобу.
Через півгодини, із заклеєною пластиром спиною, в гігантській червоно-білій футболці Чорного з номером на спині, я прочісую Дім у пошуках Сліпого. Лорд теж у футболці Чорного, тільки біло-синій. Із номером двадцять два. Зустрічні здивовано витріщаються, підозрюючи, що ми є передвісниками нової моди. Інтенсивний спортивний стиль. Лорда ці погляди нервують, хоч він гарний навіть у футболці по коліно. Вона надає йому волоцюжного, трішечки звалищного шарму, який — при його зовнішності — вражає уяву.
Мені доводиться чекати і пристосовуватися до його кроків, тому що на милицях Лорд пересувається набагато повільніше, ніж у візку. Коли ми повторно перетинаємо коридор, заглядаючи в усі шпарини, Лорд не витримує та просить дозволу передихнути.
— Нікуди він не подінеться, Сфінксе. А в мене пахви горять. І, чорт би всіх побрав, на нас дивляться, як на якихось мавп, мені це вже набридло!
— Терпи, — кажу я йому. — Сам за мною вв’язався, не забувай.
— Бо ти мене непокоїш. Твої блукання, ціла ця історія. Я повинен бути поблизу. До речі, чому ти думаєш, що Сліпий щось про це знає?
— Я так не думаю. Може, знає, а може, ні. Але якщо хтось у принципі знає, що відбувається, то, швидше за все, таки він. Кавник! — раптово осяяло мене. — Там ми ще не дивилися!
Я рухаюся до Кавника, Лорд, чортихаючись, тягнеться за мною.
У Кавнику, як завжди, напівтемно й накурено. Лампи на столиках горять, відкидаючи світло зеленими віялами. Вікна зашторені, але сонце просочується крізь щілини, тож створити затишний півморок не вдається.