Сліпий тут. Сидить на грибоподібному сидінні в чорному сюртуку з еполетами, як молодий Дракула, що рятується від сонячних променів. Перед ним на рундуку — три чашки кави. На сусідньому грибі умиротворено щирить зуби Стервожер, тільки замість кави в нього горщик з кактусом.
Завалююся на найближчий грибостілець, і синці відгукуються на цю дію солідарним завиванням у ста різних точках мого організму.
— Боже! — каже Стервожер, випливаючи з трансу куріння. — Що з вами, хлопчики? Ви виглядаєте, е-е-е... трішки незвично...
— Холодну воду відключили, — пояснюю я. — Це лахи Чорного. Сліпий, я шукав тебе, щоби запитати про дещо.
— Я до твоїх послуг.
Сліпий відчужено втуплюється в простір, склавши руки на рундуку, ніби старанний учень у присутності вчителя.
— Хто минулого літа намагався накласти на себе руки, кинувшись із даху?
Стервожер, тихенько свиснувши, затуляє долонею свій кактус, оберігаючи його від неприємних історій. Лорд, який видерся на рундук, щоб передихнути від прямоходіння, розмазує по ньому жменьку розсипаного цукрового піску. Сліпий застиг, наче гіпсовий барельєф.
— Ну то як?
Я вже знаю, що відповіді не буде, але наполягаю, щоб витягнути з нього хоч щось.
— Кажи, Сліпий.
Він нарешті оживає й повертає до мене обличчя.
— Беру свої слова назад. Я не до твоїх послуг, Сфінксе. Вибач.
Коротко й зрозуміло. І так само огидно, як отой страх Химери, якщо не гірше.
— Це був не ти.
— Нічим не можу допомогти.
Лорд з тривогою стежить за нами, згорбившись і терзаючи підборіддя.
— Я однаково дізнаюся.
Сліпий смикає плечима:
— Не сумніваюся. Але не від мене. Іди, Сфінксе, не дій мені на нерви.
Сповзаю з пластмасового гриба.
— Ти досить багато сказав, нічого не сказавши.
Сліпий втуплюється в чашку, даючи зрозуміти, що розмова закінчена. Я виходжу, не чекаючи Лорда, перетинаю коридор, натикаючись на людей і візки, відчуваючи себе побитим і обпльованим.
Яке діло Сліпому до торішнього недійшлого самогубця, який полюбляє гуляти по дахах? Ким би він не був, хоч що б не гнало його на сам край, чим я можу бути йому небезпечним? В очах Сліпого немає нічого й ніколи, і в голосі його нема ні коридорів, ні закритих дверей, але навіть у глухій стіні, якою він відгородився від мене, я читаю відповідь на своє питання. Відповідь, котра завдає болю.
Заходжу до спальні. Грубий перестає жувати ковдру та дивиться на мене.
— Продовжуй, старий, — кажу йому. — Можливо, куштуючи все підряд, ти одного прекрасного дня зробиш відкриття. Винайдеш новий вид їжі. І прославишся у віках.
Грубий не розуміє слів, але розпізнає інтонації. Заспокоєний моїм голосом, він запихає ковдру якнайглибше в рот. Я опускаюся перед ним навпочіпки.
— Ти помічаєш, що ми майже весь час розгулюємо по Дому, що в спальні зараз ніхто не сидить? Помічаєш, що ми стали часто залишати тебе самого? Життя перетекло в коридори, а ти залишився тут, бідолаха. Але, може, тобі так краще? Ціла кімната у твоєму розпорядженні. Купа предметів. Бачиш, ось у чім річ: там, на даху, був хтось із нас. Хтось, хто може ходити. Не Сліпий... Не Горбач... Не Лері... Чорний? Македонський?
Грубий випльовує нитку, яка потрапила йому в рот, і кривиться.
— Це цілком міг бути Чорний. Після того, що трапилося з Вовком, це міг бути навіть я сам, але це був хтось інший. Скажімо, Чорний. І дівчинка із зеленим волоссям готова видряпати мені очі, аби я про це не дізнався. Кумедно, правда? Вона боялася мене. Лорда їй теж хотілося прогнати, але його вона не боялася. А зараз, скажи мені, Грубий, хто може боятися Сфінкса й чому? Що для цього треба зробити? Щось дуже й дуже нехороше. Це моє останнє питання. Здається, я знаю відповідь, але, можливо, мені це тільки здається. Чи сиджу я тут в засідці, чи чигаю на когось, хто мені відповість?
Грубий глибоко зітхає, витріщаючись на мене очками-намистинами.
— Я боюся, Грубий, — кажу я йому. — Розумієш? До смерті. Подивитися йому в очі — і дізнатися… Чому він стирчав на даху тоді — і чому робить це тепер. У чому його провина й страх.
Грубий явно чекає від мене казку про синє море та білий пісок. Нитки звисають з його відкопилених губ тут і там, як сомові вуса, і він чистить себе, як уміє, не перестаючи уважно слухати. Він дивиться на мене й на того, хто сидить поряд зі мною, так само як я, навпочіпки. Нас троє сидить у колі над пожованою ковдрою, і цей третій теж уважно слухає, бо насправді мої слова призначені йому, і слова, і запитання — і він це знає.
— Що ти зробив, Македонський? — запитую я.