Я заплющую очі. Тоді розплющую.
Й опиняюся нараз у всьому. У стінах, у підлозі, в стелі, в Чорному, в Лордові, в милицях Лорда. Я, наче лійка виру, засмоктую світ. Та моя частина, котра ціліша за інші, стривожена моїм вчинком. Вона розтривожена тим, що відкрила іншому мені пляшчаний тайник і дала спізнати смак його вмісту, тому мені, котрий — лисий і шаленоокий — сидить навпроти, закинувши ноги на ящик, ця інша моя частина — вона найкомфортніша, бо найбіліша, — каже:
— Чорт, не думав, що його так розвезе. Що нам робити, Лорде?
Ще одна моя частина, котра продавлює картонну коробку (той нещасний картон ледь живий, колись у коробці зберігався умивальник), теж роздратована й перелякана, і вона відповідає:
— Звідки я знаю? Що ти йому дав?
Я хлюпаюся, сплескуючись, у пляшці, ледь-ледь прилипаючи до її стінок, тому що до мого складу входить солодкий, тягучий сироп. Я не зовсім прозорий, і це теж від сиропу. Таких, як Я, не виробляють, Я не існую ніде, окрім як тут, де Я зберігався серед унітазів, і невиразно пригадується, що Я якось пов’язаний із собаками, про це думає той Я, котрий сидить навпроти, а інший Я — котрий відразу наді мною — підозрює, що Я отруйний.
Горять пахви, пекучим болем розтікаючись до ребер, і не повертається задерев’яніла шия, а коробка піді мною прогинається дедалі сильніше, мені давно варто було би піднятися з неї, поки вона зовсім не сплюснулася.
У коробку моєму Я зовсім не хочеться, відчуття, пов’язані з коробкою, надто неприємні. Я, котрий сидить біля стіни, кажу:
— Весь світ зараз у мені, чи розумієте ви, що це означає?
І сам собі відповідаю, перескочивши назад на коробку, яка прогинається:
— Я не хотів би цього розуміти, якщо чесно.
І Я тут же злітаю вгору й падаю вниз, розширююся на всі боки й твердну, дивлюся тисячами крихітних шпарок, мільярдом очей. Це Я мені подобається найбільше, воно найспокійніше й велике, воно замикає в куб решту Я, і це радше навіть Ми, на нас тримається Дім, ми несемо його й підтримуємо. Ціною неабияких зусиль я втримую себе в межах однієї кімнати, тому що для стін нормальніше з’єднуватися з іншими стінами, але мені чомусь краще цього не робити, хоч Я не пам’ятаю, чому це так. Я позбуваюся слуху. Маленькі жваві Я, неспокійні та емоційні понад усяку міру, рухаються й продукують звуки надзвичайно швидко, роблячи їх недоступними чуттям. Я радше дрімаю, ніж не сплю, це мій звичайний стан, повністю зануритися в нього заважає тільки страх злитися з іншими стінами. Це дедалі важче й важче. Мені навіть важче, ніж коробці, але Я терплю, поки вистачає сил, а коли вони вичерпуються, концентруюся на точці зіткнення зі мною безволосого й металеворукого Я, перетікаю в нього і чую, як Чорний каже: «Давай пошукаємо Сліпого, чи як?» — а Лорд відповідає: «Не можемо ж ми його так залишити...»
Я сиджу біля стіни, відчуваючи її холод і гладкість плечима й подряпинами під пластиром, що стягує плечі, і маю до неї дивні, майже родинні почуття.
Того, що я зробив, робити не можна: надто принадне й небезпечне це заняття — розчинення в тому, що тебе оточує. У людях — воно ще ніби нічого, але предмети сковують сни, в них можна зав’язнути на довгі роки — і навіть цього не помітити. Фокус зі стінами врятував мене одного разу, коли я був дитиною, і життя аж надто жахливо мене налякало. Того разу я насилу вибрався — й пообіцяв собі ніколи більше такого не робити. Усі обіцянки порушуються рано чи пізно, як порушив свою обіцянку Македонський. Я все ще не можу думати про його слова, про те, що він сказав про Вовка, але про порушену ним обіцянку я вже думати можу. Перебування в стінах допомогло мені заспокоїтися.
Я дивлюся на Лорда й на Чорного.
— Один з варіантів гри, — кажу я їм, — це перебування у всьому. Ти у всьому, і все в тобі. Але це небезпечно.
Чорний і Лорд переглядаються.
— Ніколи не пробував, — говорить Лорд. — Ти максималіст, Сфінксе. Так не можна.
— Здається, він трохи протверезів, — невпевнено каже Чорний, підкреслено звертаючись до Лорда, як Павук у присутності хворого.
Я киваю. Так, ледь-ледь. Але не остаточно, бо я все ще в грі. І Чорний, і Лорд мають не зовсім звичний вигляд. Чорному, напевно, за сорок. Солідний дядько, голий до пояса, за поясом чомусь сокира. Гарний. Лисіє з чола, і зморщок більше, ніж мало би бути в його віці, але однаково красень. Конан... Уже в літах...
Лорд молодший і не такий ефектний. Обличчя сухе, хиже; ані сліду Лордівської краси. Зуби трохи видаються вперед, вії білі, ніби обсипані лупою. Він у якомусь мерзенному лахмітті, що розповзається по швах від кожного руху.