Силует на підвіконні заворушився, щільніше затягуючи фіранку, щоби відгородитися від шакалячого виття, і за нервозністю рухів я вгадав у ньому Лорда.
Егей, егей… тільки сірий дим та чорні круки… Егей, егей, не лишилося ні радості, ні муки…
Сфінкс зненацька тицьнувся обличчям у ковдру, ніби дзьобнув її, потім випрямився, крутнув головою, і в мене полетіла пачка сигарет.
— Кури, — сказав він. — Заспокоюй нерви.
— Дякую, — відповів я, розглядаючи пачку. Слідів від зубів на ній не було. Слини начебто теж. Я вишпортав із пачки сигарету, впіймав запальничку, кинуту Шакалом, і знову подякував.
— Ввічливий! — висловив свій захват Табакі. — Як приємно!
Він завовтузився. Довго перетрушував поли халата, мимохіть збиваючи на очі чалму, й нарешті виловив десь поміж його складками скляну попільничку, повну недопалків.
— Ось. Знайшов. Тримай! — і жбурнув нею в мене, хоч я сидів так близько, що цілком можна було передати її з рук у руки.
У польоті весь вміст попільнички розлетівся, і на пледі зарябіла доріжка з недопалків. Я обтріпався й закурив.
— А «дякую» сказати? — образився Шакал.
— Дякую, — сказав я. — Дякую, що не поцілив!
— Немає за що, — задоволено відповів він. — Немає за що дякувати!
І він з подвоєною енергією затягнув своє жахливе «егей».
Сфінкс сказав, що погоджується на нічию.
— Отак би давно, — озвався м’який голос з-за спинки ліжка. Порозсувавши сумки й торбини, які висіли на бильці, до нас видобулася біла, довгопала рука, перевернула дошку та почала збирати в неї шахові фігурки.
Егей, егей… почорнілі банячки! Егей, егей, каркас ведмежого опудала… За життя воно було вішалкою…
— Закрийте хтось рота цьому збоченцеві! — не витримав Лорд із підвіконня.
Я, немов зачарований, стежив за рукою Сліпого. Окрім того, що пальці її були нереально довгими та гнулися так, як нормальні пальці не згинаються, якщо тільки їх не зламати, сама по собі вона була якоюсь неприємно живою. Мандрувала пледом, ковзала, сунула, перебирала пальцями-мацаками, єдине що — не принюхувалася. Я витягнув з-під себе білу туру, яка, наче свердлик, впиралася мені в сідницю, й обережно поклав фігурку перед рукою. Вона зупинилася, поворушила середнім вусиком і, поміркувавши, блискавично хапонула здобич. Я здригнувся й поквапливо почав нишпорити за рештою фігурок, які позакочувалися під мене, тому що раптом виникнуло недобре відчуття, що коли я цього не зроблю, хижа рука пробереться туди й повиловлює їх сама. Сфінкс спостерігав за мною з посмішкою.
Егей, егей… почорнілий кулон! Ворона віднесе його своїм вороненятам… Іграшку пречудову, своїм вороненятам…
Лорд відсмикнув фіранку і стік із підвіконня. З дещо більшим шумом, аніж зазвичай; проте я, дивлячись на нього, однаково мало не просльозився від заздрощів.
— Не витріщайся без сенсу, — порадив мені Табакі. — Усе одно тобі так не вдасться.
— Знаю. Мені просто цікаво.
Шакал закашлявся й промовисто на мене подивився. Ніби хотів про щось попередити.
— Хай тобі краще не буде цікаво.
Я не встиг запитати — чому, а Лорд уже заліз на спільне ліжко. Я замилувався його відточеними рухами. Табакі повзав, Лорд жбурляв себе уперед. Спершу закидав ноги, потім дострибував за ними на руках. Насправді не дуже приємне видовище, а якщо сповільнити, то взагалі моторошне. Але не для візочника. Окрім того, Лорд усе робив настільки швидко, що простежити за рухами не завжди вдавалося. Я захоплювався й чорно заздрив, усвідомлюючи, що мені таке не світить. Я не був акробатом. Табакі так само блискавично переміщався рачки, але він був удвічі легшим, та й ноги його слухалися, тож дивлячись, як повзає Табакі, в депресію я не впадав. Опинившись на ліжку, Лорд втупився у Шакала з кровожерним очікуванням. Було зрозуміло, що ще одне «егей» — і Табакі стане непереливки. Він і сам здогадався, відтак примирливо проказав:
— Ну чого ти, Лорде, так нервуєшся? Пісня вже закінчилась.
— Слава богу! — форкнув Лорд. — Бо якби ні — міг би закінчитися ти!
Табакі зобразив переляк:
— Які страшні слова — і з якого нікчемного приводу! Схаменися, дорогенький! — Чалма зсунулася, прикривши йому одне око. Він вирівняв її та почав розкурювати пригаслу люльку.
На підлозі зашуміла кавоварка. Я відсунув наплічник і плетену сумку, які висіли на спинці ліжка.
По той бік прутів на підлозі сидів Сліпий. Чорне волосся на білому лиці, наче штора. Крізь волосся мертво просвічували срібні очі. Він курив і виглядав абсолютно розслабленим. Рука, що нишпорила по ліжку й уже закінчувала прибирати шахи, начеб і не мала до нього стосунку. Поки я дивився на нього, вона якраз повернулася, і Сліпий, затиснувши сигарету в зубах, швидко її погладив. Усе саме так і було, мені не привиділося.