— Прибирання має свою ціну, — кажу я.
Гібрид нишпорить по своїх кишенях, він має дуже нещасний вигляд. Вочевидь, знову загубив бритву. Вічна приключка.
Логи з ненавистю викручують ганчірки. Напівголий Вікінг драїть стіл, поплювавши на нього — за браком інших миючих засобів.
Заплющую очі, і...
Видіння. Ця ж таки спальня, але чиста, як першого дня, коли ми сюди ввійшли. Білосніжні стіни, блискучі шибки. Ніяких мішків, ніяких Щурів... Навіть жодного плеєра. Могильник, одним словом. Рідне, улюблене місце. Тільки без Павуків.
Струшуюся, хапаю вільну швабру й біжу в найдальший куток. Тру і тру, поки в очах не темніє. На підлозі з’являється тільки невелика світла пляма, і все. А спина вже виє, протестуючи. Доводиться сісти на підлогу.
Шльопає Білопуз, весь така мила-мила-мила дитина.
— Тобі допомогти? Можна?
— Давай, — хриплю. — Допомагай. А то щось не видно результатів.
— Ось у цьому місці трішечки видно, — запевняє він мене й береться за швабру. Сам не набагато товщий, ніж її держак.
Я дивлюся, як він старається, потім на Логів, які вдають, що стараються теж, потім на презерватив, який пропливає неподалік. Хтось долив іще води, хоча сказано було, що більше двох відер не можна, бо може перетекти на перший. Якби ще вони всю цю воду відразу висушували, а то тільки ганяють її від стінки до стінки.
І знову хтось згриз алое. Подарунок Стервожера. Тільки корінець стирчить. Беру горщик, роздивляюся, і Гібрид відразу починає чистити нігті, фальшиво насвистуючи. Мало я зустрічав у своєму житті людей, які жеруть усе підряд — і тільки здоровішають. Один із них — Гібрид. Підозрюю, що ночами він і нас обгризає помаленьку, так, що ми не помічаємо. Що-що, а зубну пасту точно винищує він. Більше нікому.
Приміряюся, ніби зараз кину в нього горщик, він сідає й верещить. Мікроб із Мавпою скиглять:
— Ну куди, Рудий! Ми ж прибираємо!
Послухавши їх, хтось інший, може, і повірив би, що це так.
— Добре, — кажу. — Прибирайте далі, — і йду на свіже повітря, перекурити й перевести подих, хоча знаю, що дарма. Ще двері не зачиняться, а вони вже все покидають і побіжать перевіряти свій безцінний спальний мішок. Чи він, бува, не розповзся.
У коридорі четверо бездомних Щуренят сидять біля порогу. Як бідні сирітки в зимову ніч.
— А коли це все закінчиться?
— Коли можна буде повернутися?
— Чому так довго?
— Терпи, Рудий, терпи, — кажу сам собі чимголосніше, і це їх ненадовго затикає. Скориставшись паузою, втікаю до Кавника. Хоча це нічого не гарантує. Як захочуть, то припруться навіть туди. Був би я їхнім батьком, давно всіх передушив би. Суцільне скиглення та прищі, таке кого хочеш зведе з розуму.
У Кавнику дівич-вечір. Шестеро ходячих. Зайняли весь рундук і спілкуються. Троє дівчат тільки-тільки з прибирання. На чолах іще не обсохнув трудовий піт. Бесідують, судячи з приглушених викриків, про важливе. Обтягнуті блискучими шортами задки погойдуються, наче хвости у знервованих кішок. Окрім них людей майже нема. Мрець — із книжкою, Локатор дрімає у візку.
— Підгрібай сюди, — кричить мені Мрець. — Воруши ластами! Я для тебе місце тримаю.
Вільних місць ціла купа, так що він це суто за звичкою кричить. Підходжу й сідаю поряд, і відразу ж усі дівчата обертаються та вмовкають з нехорошим блиском в очах. Ніби тільки мене й чекали.
Мрець крутить головою, не розуміючи, у чім річ. Холодна пауза на дві хвилини, а потім, як постріл, удар склянкою об рундук.
— Отак-от, — голосно повідомляє Габі. — Занапащена я тепер навіки. Через цього виродка.
Я хотів чого-небудь випити, але під їхніми поглядами передумую. Запросто можна захлиснутися.
— Що таке? — запитую, бо з усього виходить, що виродок — це я.
— Він ще питає! — гудуть голоси підтримки, а Довга звалюється з рундука й дибуляє до мене, дивом не звалюючись з каблуків.
— Скотина, — виціджує крізь помаду. — Вагітна я, ось що!
Навіть Локатор прокинувся. Цирк, одним словом. А мені взагалі-то і в Щурнику вистачає істерик без приводів.
— Добре, зрозуміло, а я тут до чого?
— До чого? — зі свистом перепитує Габі. — Може, ще скажеш, це не твої Щури погані постаралися, не ти сам, собацюра недобитий!
— Давай, котися звідси, — раджу, відчуваючи, що котитися доведеться радше мені самому. І встаю. Не битися ж із нею.
— Ні, ти не змиєшся! — волає Габі, підскакує і відважує мені ляпаса. Настільки з усієї сили, що мені мало голова не відвалюється. Ледве встигаю підхопити маскувальні окуляри. Дівулі за рундуком радісно гудуть.