Я повертаю ляпас перш ніж розумію, що все це затівалося заради чогось такого.
Габі задирає довбешку та верещить. Пронизливіше, ніж свердло електродриля, яке впивається в стіну. Дівулі підхоплюють це відьомське завивання й відвалюються від рундука: одна, друга, третя, наче перезрілі поганки, ось тільки поганки після цього не кинулися б на мене.
Схоплююся й затуляюся від них столом. У нього з льоту врізається пара каблуків. Азартно сапаючи і штовхаючись, дівулі намагаються подолати перешкоду, неабияк заважаючи при цьому одна одній.
Локатор на задньому плані швидко прямує до виходу. З висолопленим від поспіху язиком. До краю прагнучи стати невидимим. Єхидна намагається видертися на стіл, інші її стягують. Усе це — під безперервний ультразвуковий виск.
Здуріти можна! У якийсь момент я починаю відчувати себе справжнім щуром. Якому ось-ось переламають хребет каблуками. І якого потім, не перестаючи вищати, розмажуть по паркету. За що? Ні за що. Головне, це буде страшенно боляче.
Стіл врізається мені в живіт і суне вперед, відтісняючи до стінки. Заганяють у кут. Упираюся в стіну задом і пригальмовую стіл, і в цей момент мене хапають за волосся та мало не відривають голову від шиї. Тепер уже і я звискую, як вони.
— Та ви що, здуріли?
Це Мрець. Який озвався абсолютно даремно. Тому що мене загороджує стіл, а його — ні. І йому відразу показують, у чому тут різниця. Я рятую свій скальп ціною жмутів волосся, а Мрець очманіло відбивається від ніг і кігтів, які копають його і шматують, поки він не опиняється на підлозі.
Вискакую зі своєї загороди й біжу до нього. У будь-якій іншій ситуації я не побіг би, тому що Мрець — зовсім не той, хто потребує чиєїсь допомоги. Його іноді навіть Скорпіоном називають, бо на вигляд він такий самий прозорий, а в усьому іншому настільки ж безневинний, як скорпіон, але зараз я ні в чому не впевнений; здається, все-таки радше дівулі вб’ють його, аніж навпаки. У Кавнику вже сила-силенна всякого люду, і хтось устиг до них раніше за мене. Це добре, бо мій забіг на півдорозі уриває Єхидна, яка вчепилася мені в обличчя.
Далі важко зрозуміти, хто кого мордує і за що. Суцільне місиво з тіл, перевертаються якісь візки й столи, дівчачий вереск сягає небачених висот, і, як апофеоз, до Кавника вриваються Шериф і Чорний Ральф.
Чого й варто було чекати. Дивує тільки, що бардак на цьому не закінчується. Напевно, це через те, що дівулям, за великим рахунком, начхати на наших вихователів. Своїх старих вони побоюються, а про наших древніх достеменно знають, що, по-перше, ті до них і пальцем не торкнуться, а по-друге, не влаштують їм холеру постфактум. Отже, дриґанина триває, правда, недовго, бо незабаром з’являються і дівчачі приборкувачі.
Останні дві-три хвилини я не беру в цьому участі. Сиджу під рундуком, намагаючись зрозуміти, що за неприємний хрускіт пролунав, коли хтось наступив мені на руку, та чому шумить у вухах, а предмети навколо роздвоюються.
— Агов, Рудий, ти цілий?
Мною легенько стрясають. Я дивлюся на Руду, поки два її дуже рожеві обличчя не зливаються в одне, і тоді відповідаю, що так, цілий, хоч і не зовсім.
Кавник встелений тілами та скалками. Тіла нібито всі живі, принаймні ворушаться, а світ навколо незвично яскравий і гарний, і я не відразу здогадуюся, що це тому, що я дивлюся не крізь зелені окуляри. Шукати окуляри взагалі без сенсу.
Мікроб скиглить посеред кімнати, притримуючи щелепу. Кінь намагається його підняти. На третій спробі до нього приходить допомога в особі Москіта, і дві чорноспинні фігури урочисто виводять третю під лікті. Братерство Логів — зворушливе видовище.
— Вони всі худоба! Худоба! Не люди!
Рептилія Хресна відвезла візок з ридаючою Бедуїнкою, на ходу видираючи у неї з рук щось подібне до обушка. Ну ось до чого тут Бедуїнка? Хіба її хтось образив?
— Що трапилося? — нетерпляче питає Руда. — Ти поясниш чи ні?
— Хай би мені хтось щось пояснив. Я такому розумникові подарував би свій улюблений вентилятор.
Встаю, обмацуючи діючою рукою корсет — чи не тріснув. А його немає і близько. І я холону, пригадавши, що не ношу його вже два тижні з гаком. Тобто весь цей час я тут проскакав з незахищеним хребтом. Від цієї думки мені стає зовсім погано.
— Еге-гей, — лякається Руда. — Ти що, непритомнієш?
— Ні. Це у мене так душа в п’яти втікає. Зримо.
Шакал Табакі розкладає навколо себе клаптики різномастого волосся, як старий індіанець, що розжився купою свіжесеньких скальпів. Стиха наспівує. Страхітлива сценка.