Грюкнули двері.
Затарахкали підбори.
Настрій відразу впав. Із таким стуком-грюком до спальні заходив тільки Лері. Я випустив з руки наплічник і сумку-плетінку (вони тої ж миті посунулися назад), втративши з поля зору Сліпого, й зачаївся. Не заховався, звичайно, радше завмер, і не тому, що налякався. Просто в присутності Лері мене охоплював ступор. Надто вже люто він реагував на будь-які ознаки життя з мого боку.
Цибатий, зизуватий і якийсь жахливо розкошланий, він став біля ліжка, втупивши погляд у Шакала. Сказав: «Ось так воно», — і сів, ніби зламався. Вигляд він мав настільки розгублений, що Табакі похлинувся димом.
— Боже, Лері! — пискнув він стривожено. — Що трапилося?
Лері зиркнув — з насмішкою.
— Усе те ж саме. І з мене досить.
— А-а, — Табакі поправив чалму, моментально заспокоївшись. — А я вже було подумав — щось нове.
Лері хрюкнув. Це був надзвичайно виразний звук. Демонстративний. Лорд, який нервово реагував на практично будь-які звуки, попросив Лері поводитися тихіше.
— Тихіше? — Лері ніби аж не повірив власним вухам. — Ще тихіше? Тихіше, ніж ми, поводяться тільки мерці! Ми тут — тихі, як хом’ячки, найнезлобивіші хлопці! На нас на всіх скоро трава виросте, такі ми тут тихі…
— Не накручуй себе, — наморщився Лорд. — Я мав на увазі конкретно тебе. Конкретно в цей момент.
— А-а, ну так! — смикнувся Лері. — Ми живемо конкретно цим моментом, аякже! Тільки цей конкретний момент, і ні туди, ні сюди. Ні про що, крім цього конкретного моменту, й говорити не варто. Нам навіть годинників носити не можна, ну бо а раптом ми подумаємо на кілька хвилин уперед!
— Він жадає бійки, — переклав Табакі для Лорда. — Прагне кривавого побиття. Хоче впасти, як мертвий, між ліжками, і щоб більше ні за що не переживати.
Лорд відірвався від шліфування нігтів пилочкою:
— Це ми йому дуже легко організуємо.
Лері вирячився на пилочку в руках у Лорда, і чимось вона йому дуже не сподобалася, тому що він умить передумав стосовно бійки.
— Я не накручуюся, — сказав він. — Походіть коридорами, скільки я ними ходжу, й вас теж занудить, аж замакітриться. Знаєте, який зараз у Домі стан справ?
— Годі вже, Лері, — промовив Сфінкс. — Ти вже всім нам шкуру попроїдав своїм станом справ. Дай спокій.
Лері так тіпало, що його дрижання передавалося мені через матрац. Я не розумів, чого йому не дають висловитися. Мені здавалося, його би це могло трохи заспокоїти. Неприємно сидіти коло людини, яку трясе від якихось незрозумілих переживань. Особливо якщо це Бандерлог.
Коло ліжка виринув Македонський — послужлива тінь у сірому светрі. Роздав усім каву з підноса і щез. Чи то присів за спинкою, чи то злився зі стіною. Горня обпекло долоні, тож я ненадовго відволікся від Лері, відтак для мене стало цілковитою несподіванкою, коли той переключився на мене.
— Ось, — тремтячий палець із відрощеним нігтем уперся мені в чоло. — Через оцю-ось сутність ми якраз і сидимо в лайні! Каву в ліжко йому подаємо замість того, щоби в цемент закатати!
Табакі захлинувся від захвату.
— Лері, що ти верзеш, Лері? — верескнув він. — Що ти верзеш, дорогенький? Як би ти прокрутив цю операцію? Де брати цемент? У чому його розчиняти? Як умокнути в цемент Куряку — і що з ним робити потім? Топити цементну статую в унітазі?
— Заціпся, кузько! — заверещав Лері. — Ти можеш помовчати хоч раз у житті?!
— А як не можу — то що? — зачудувався Шакал. — Свиснеш братам-Логам, і вони затягнуть сюди казан з рідким цементом і формочку для ніг? Дай мені відповідь тільки на одне-єдине питання, друзяко. Чому ти, маючи такі схильності, ніяк не навчишся варити макарони?
— Тому що вали до дупи, чортів придурку!
Воланням Лері з шафи змело ворону.
Змело й закинуло на стіл коло вікна. Причому не тільки її. У вільний час Нанетта любила дрібнесенько шматувати старі газети. Ця клаптикова мозаїка злетіла разом з нею і засипала все довкіл гидезним бурим снігом. Два барнаві воронячі недогризки опинилися у моїй каві.
Потім дуже близько опинилося лице Лері з дико скошеним лівим оком, а потім сталося відразу багато всього.
Мені ошпарило руку. Комір сорочки скрутився й перетиснув мені горло. Стелю крутнуло. Вона оберталася разом із жовтим змієм, порожньою пташиною кліткою, дерев’яним колесом та найостаннішими з газетних сніжинок. Це було абсолютно мерзенне видовище, і я заплющив очі, щоб його не бачити. Якимось чудом мене все ж не знудило. Я лежав на спині, ковтаючи слину з кров’ю та щосили стримуючись.