У якийсь момент, відірвавшись від роботи, він побачив старого сторожа, який сидів у кріслі поміж стелажами з книгами. Сторож у незмінному кашкеті з зеленим козирком чи то дрімав, чи то стежив за ним.
— Я знаю, що тут не можна палити, ви дарма турбуєтеся, — сказав Ральф.
Сторож похитав головою.
— Мені цікаво, що ви так наполегливо розшукуєте?
— Вас це не стосується.
Ральф повернувся до тек, проте невдовзі зрозумів, що перевтомився. Присутність стороннього не давала зосередитися. Проглядаючи папери, він насилу міг зрозуміти їхній зміст. Заштовхавши теки в чергову шухляду, Ральф вирішив більше не мучитися й дати нарешті сторожеві змогу виспатися, про що той, швидше за все, якраз і натякав своєю присутністю.
— Дарма ви думаєте, що мене це не стосується, — сказав раптом сторож.
Ральф поволі обернувся.
— Що? Що ви сказали?
— Я сказав, дарма ви думаєте, що мене це не стосується, — повторив сторож. — Адже ви в архіві колишнього директора копирсаєтеся, якщо я не помиляюся?
Ральф підійшов до сторожа, пильно в нього вдивляючись.
— Не помиляєтеся, — сказав він.
Сторож витягнув із кишені сорочки білу люльку з обгризеним мундштуком. Прикусив мундштук, випростався і зняв кашкет.
— Можливо, я міг би допомогти вам у цій справі.
Господи, подумав Ральф. Як же він завжди любив драматичні сцени. Оце зараз мені треба було знепритомніти від шоку. А я навіть не охнув. Якось негарно з мого боку.
— Так, — сказав він уголос. — Мабуть, ви та людина, якої я потребую.
Сторож образився.
— Можна було принаймні порадіти такому везінню, — сказав він, тицяючи люлькою на ряди шухляд. — Тут роботи не на одну ніч.
— Це таке потрясіння, — пояснив Ральф. — Я в глибокому шоку. Просто не знаходжу слів.
Слова він якраз знайшов ті, що належало. Сторож негайно підскочив та схопив його в обійми. Ральф покірно витримав цей натиск та, своєю чергою, поплескав колишнього директора по спині.
Той відсторонив його, вивчаючи:
— Ну! Як ти, хлопче? — і знов обійняв.
По-батьківському, як думав він сам. По-гном’ячому, подумалося Ральфові, чиє підборіддя вткнулось у маківку Старого, як усі його називали. Старий м’яв його, тряс і обмацував, поки не втомився. Відпустивши, сів відсапатися та знов запропонував свою допомогу.
Ральф засунув останню шухляду на місце.
— Я шукав згадки про виключених, — сказав він. — Про тих, кого забирали незадовго до випуску. У них ще виявлялася іноді ота надзвичайно дивна хвороба. Хвороба Загублених, пам’ятаєте?
Старий задумався, ворухнувши кущистими бровами.
— Хвороба Загублених, — пробурмотів він. — Це не тут. Це треба пошукати в лазаретних архівах. Не таке вже й часте явище, але бувало, бувало...
— А інші приблизно такі явища траплялися?
Старий знову поринув у роздуми.
— Усяке бувало, — сказав він нарешті. — Різне... Важко сказати напевне.
Ральф переживав глибоке розчарування. Мріючи про диво, іноді ризикуєш отримати його, залишившись при цьому ні з чим. На що йому здався старий блазень? Він і в значно кращі часи не бачив нічого далі свого носа.
Немов підтверджуючи його побоювання, Старий зневажливо махнув рукою на архів.
— Там немає того, що тебе цікавить, — завірив він. — Усе тут, зберігається ось у цьому місці, — він постукав себе по лобі. — Джерело премудрості тут, а там просто нікчемні папірці.
Із цими словами він схопив Ральфа під руку й потягнув до виходу:
— Ходімо! Я розповім тобі все, що пам’ятаю, а пам’ятаю я все!
Зляканий цією обіцянкою, Ральф поплентався за Старим, а той, не перестаючи говорити, клацав вимикачами, занурюючи бібліотеку в морок.
— Розумієш... Сьогодні, побачивши тебе, я подумав — треба відкритися! Мене ніби громом ударило! Треба, треба відкритися, подумав я...
Кімнатка сторожа — перша від сходів — виявилася крихітною комірчинкою, вщерть захаращеною різномастими меблями, підшивками старих журналів і годинниками. Годинники займали всуціль весь простір на стінах, так що Ральфові навіть здалося, що стіни обклеєні скляними бляшками замість шпалер. Лише придивившись, він зрозумів свою помилку. Це були годинники. В основному — настінні. Але серед них траплялися і наручні, і навіть будильники. Він завмер, приголомшено розглядаючи циферблати, які оточили його з усіх боків. Жоден годинник не йшов. Стрілки показували різний час; у багатьох годинниках їх узагалі не було. Чогось Ральфові згадалася нескінченна зимова ніч, коли годинник не бажав відлічувати час, а це був один зі спогадів, до яких він не любив повертатися.