Старий стояв поряд, насолоджуючись його реакцією.
— Вражає, так? Я збирав їх п’ятнадцять років. Дещо, звичайно, не збереглося, а якусь частину тут просто не вдалося розмістити. У мене під ліжком ще дві коробки, й обидві напхом напхані.
Він повісив кашкет на двері та, бочком протиснувшись між столом і диваном, потупав углиб кімнати. Нагнувшись, занишпорив у темному кутку.
Ральф злякався, що зараз йому пред’являть невиставлені екземпляри зіпсованих годинників, але коли Старий випростався, в руках у нього була пляшка.
— Хтось одного разу зауважив, що строк роботи годинника — будь-якого годинника — в Домі на диво короткий, — сказав він, обтираючи ганчіркою підозрілу на вигляд пляшку. — Це й стало поштовхом. Спочатку я збирав тільки настінні. Ті, котрі висіли в їдальні та в класах. Інший на моєму місці просто перестав би їх вішати, але я зацікавився. З’явився своєрідний азарт.
Він урочисто поставив пляшку на стіл і помилувався нею.
— Адже жодних слідів спеціального псування ми, як правило, не знаходили. Пізніше я зміркував, що є ж і наручні годинники, й попросив прибиральниць доставляти мені будь-які екземпляри, які їм трапляться між сміття. Там уже не доводилося сумніватися в тому, що їх хтось ламав. Розтираючи на порошок. Колекція відразу розрослася. Через якийсь час я перестав брати зовсім розбиті...
Ральф спробував роздивитися етикетку на пляшці, але Старий згасив світло й увімкнув слабеньку настільну лампу.
— Так краще? Взагалі-то сторонніх колекція дещо напружує.
— Так, так краще, — погодився Ральф. — Вона справді напружує. Надто вже блищить.
— А я звик. Уся річ у звичці. Мені без них навіть незатишно.
Старий вручив Ральфові склянку й присунув табурет, а сам примостився на застеленій пледом канапці. У склянці виявилося вино.
— А що ви, власне кажучи, тут робите? — поцікавився Ральф.
Питання прозвучало неввічливо, але Старий, який давно на нього чекав, не звернув на це уваги. Він подався вперед, стискаючи в жмені незапалену люльку.
— Спостерігаю. Відстежую розвиток подій. Свого часу я, сказати по правді, багато проґавив.
«Практично все, що можна було проґавити, — подумав Ральф. — Проґавив, сидячи в директорському кріслі. А зараз сподіваєшся чогось допильнувати з будки сторожа».
— Вирішив перевірити деякі теорії, — Старий влив у себе майже весь вміст склянки. — Та історія дотепер мене мучить. Років зо два тому я зрозумів, що повинен повернутися. І ось я тут!
Прозвучало це до краю пафосно, Ральф аж поморщився. Він знав, що треба бути поблажливим, але Старий дратував дедалі дужче. Його зарозумілість, самовдоволення, безглузда колекція годинників... А в Ральфа й без того видався нелегкий день.
— І багато що вам звідси доступно? — не втримався він. — Із цієї кімнати та зі сторожового поста?
— Більше, ніж ти думаєш, — загадково мовив колишній директор.
І замовк, очікуючи запитань. Але в Ральфа не було ні сил, ні бажання продемонструвати зацікавлення. Пауза затягувалася.
— Запитуй! — підказав Старий, відкидаючись на стосик старих журналів, який негайно почав розповзатися під його вагою. Журнали попадали на підлогу. Старий вдав, ніби нічого не помітив.
— Про що? — похмуро запитав Ральф.
— Про що хочеш. У тебе що, немає питань?
Вино виявилося нудотно-солодким. Пити його було неможливо. Ральф підозрював, що, так чи інакше, їхня бесіда завершиться образою Старого і його, Ральфа, докорами сумління через те, що він йому цієї образи завдав. Старий потребував захопленого слухача, а Ральфові ця роль завжди вдавалася погано. Він потримав у роті солодкий сироп і з величезною огидою проковтнув.
— Боюся, — почав він обережно, — що на мої запитання ви навряд чи зумієте відповісти.
— А ти спробуй! Сумніваєшся в мені?
Старий насупився.
— Добре. Я все зрозумів. Не хочеш, не треба. Нав’язуватися не буду. Я просто думав, може, тебе зацікавить деяка інформація. Як мені здалося, ти в безвиході.
Він знов наповнив склянку та випив її двома ковтками. Насилу погамував відрижку й додав: