— Ця Рексова бабця не така проста, як прикидається. Вона той іще фрукт. Я думав, тобі не завадила б моя допомога, раз уже ти вступив із нею в конфлікт.
Ральф різко випрямився.
— Що? — перепитав він, не довіряючи своєму слуху. — Про кого ви кажете?
— Про бабусю Рекса, про кого ж іще? — Старий дивився із здивуванням. — Хіба ви не з нею зчепилися на зборах?
Ральф випив своє вино залпом, не відчувши смаку.
— Давайте ще раз, — попросив він. — Від самого початку. Ми говоримо про одну й ту саму людину? Про Хресну? Вона доводиться родичкою Стервожерові?
Старий кивнув.
— Ну, так. Рідна бабця. А ти не знав?
— Звідки у вас ця інформація?
— Господи! — обурився Старий. — Звідки! Звідти, звідки була б і в тебе, якби ти спромігся поворушити мізками. Я, знаєш, мав звичку бодай дещо довідуватися про людей, перш ніж приймав їх на роботу. Серед непотребу, що його понабирав сюди ваш новий директор, тільки одна людина справляє враження фахівця. Як тут було не зацікавитися? Ні з того ні з сього такі, як вона, не йдуть під керівництво до таких, як він. І я провів звичайну перевірку. Документи виявилися «липою». Тоді я просто зазирнув у її посвідчення водія. Там фігурувало справжнє прізвище.
Старий перевів дух, з обуренням дивлячись на Ральфа.
— Тільки не кажи, що тобі це навіть не спало на думку!
Ральф налив собі ще вина.
— Але це так. Я про це взагалі не замислювався. Здивувався, коли вона вперше тут з’явилася, та й усе. Мені б і на думку не спало перевіряти її документи. Адже є різні причини, які могли її сюди привести…
Старого це визнання так прикро вразило, що Ральф визнав за необхідне виправдатися:
— Зрозумійте, я завжди був оточений тут порядними людьми. Професіоналами. Я до цього звик. Для вас вона стала несподіванкою, бо не ви її наймали. А я просто порадів, що хоч хтось на тій половині Дому знатиме, що робить.
Старий похитав головою, але вже не так сумно. Завуальовані лестощі подіяли сприятливо.
— Добре, — сказав він. — Дивуватися справді нічому. Ви — молоді, не привчені працювати з паперами, бо ми вічно старалися вас від цього захистити. Ще одна моя помилка, як я розумію.
— Не беріть усе на себе, — у нападі самоприниження попросив Ральф. — Не такий уже я молодий. Можна було й замислитися.
Старий поплескав його по плечу, прибрав зі столу порожню пляшку й тут же витягнув звідкись із-за дивана іншу. У Ральфа це викликало нервовий сміх.
— А зараз, — попросив він, — поясніть мені ще раз, який я ідіот. Скажіть, чого вона добивалася своїми пропозиціями. Я так і не зрозумів, чому вона, коли до випуску залишилися лічені дні, раптом почала демонструвати всім, хто тут головний.
Старий пожвавився.
— Так. Отож-бо. Лічені дні. Їй же страх як не хочеться, щоб її внук кудись там випустився. Адже, за заповітом покійного діда, їхній фамільний особняк відходить йому. А значить, їй або доведеться жити з ним під одним дахом, або шукати собі притулку, а в її роки це не так-то просто.
У задумі він посмикав себе за бороду.
— Думаю, ці люди жили не в злагоді. Або спершу в злагоді, а потім ні. У кожному разі, дідусь підклав своїй дружині велику свиню. Багато хто так чинить, хоча, здавалося б, яка їм із цього радість на тому світі?
Ральф налив собі вина.
— А що з батьками?
— З батьками? О, там усе сумно. Мати наклала на себе руки в дев’ятнадцять. Батько чи то був, чи то його не було. Особу батька вже ніхто не встановить. Дід із бабцею внученят здали сюди ще за життя матері, відразу після народження, і чхати на них хотіли аж до самої дідової смерті. Принаймні цікавитися дітьми ніхто в Дім не приходив. Дід, я думаю, так і плював на них до кінця; він просто не придумав, як іще напаскудити своїй половині. Ці люди не могли співіснувати, я ж кажу.
— Ви — геній! — сказав Ральф без тіні іронії.
Старий відмахнувся. Очі його сяяли.
— Усе набагато легше, ніж здається. Якщо маєш джерела інформації. А в мене їх, слава богу, досі вистачає.
Вони випили. Ральфові здавалося, що нутрощі в нього злипнулися. У голову саморобний сироп бив також доволі міцно.
«У нас сьогодні Ніч Казок, — подумав Ральф. — Ми п’ємо й розповідаємо один одному страшні історії про Зовнішність. Я та колишній директор. Точніше, це він розповідає, а я поки що тільки слухаю. І вже п’яний, як швець».
Раптом йому свінула думка, яка змусила його здригнутися.
— Хвилиночку! — він навіть підвівся від хвилювання. — Я не зовсім розумію... вона хоче прибрати Стервожера з Дому, так? Сподівається, що він цього не переживе. Добре. Але мені було сказано, що вони надають право вибору мені. Що я сам повинен вирішити, хто це буде! Виходить...