— Виходить, тебе нагріли, — знизав плечима Старий. — Чи вгадали вони?
— Ні. Не вгадали.
— Значить, переконають. І обставлять усе так, ніби це твоє рішення.
Холодна лють затопила Ральфа. Він відчув її, як озноб. Намагаючись угамувати цей раптовий дрож, обхопив себе за плечі, але холод ішов зсередини, зараз його не врятувала би жодна шуба.
Поки він терзав себе докорами сумління, поки мучився, уявляючи майбутні розборки зі Сфінксом, бісова стара готувалася усунути з Дому Стервожера. Він сам допоміг би їй у цьому завтра, навівши всі аргументи проти усунення Сліпого, які назбиралися б у нього за ніч. Їй залишилося б тільки погодитися й висунути контрпропозицію. Яку йому довелось би прийняти. Адже, на відміну від четвертої, у третій не було нікого, хто міг би зайняти місце Стервожера. Третя просто впала б у ступор. Можливо, в очах Акули це стало б великим досягненням у плані забезпечення безпеки. А найогиднішим було те, наскільки добре вона його вивчила, сидячи на іншій половині Дому, здавалось би, повністю занурена в свої обов’язки. Ральфа жахнула думка про те, що стара пильно стежила за ним понад чотири роки, а він примудрився цього не помітити. Вона стежила за ним, за Стервожером і, звісно, за всіма іншими. Вона передбачила реакцію Ральфа на свої дії, аж до демонстративного звільнення, й обставила все відповідним чином і згідно зі своїми планами. Одного вона не врахувала — такого ж хитрого старого спостерігача, який зачаївся на сторожовому посту, в неї під боком.
Старий тим часом наполегливо тицяв у Ральфа рятівною скляночкою вина, хвилюючись дедалі дужче.
— Агов, не напружуйся так, хлопче! Зосередься! Ти спав з лиця. На підступи ворогів треба відповідати гідно. Ти мене чуєш?
Ральф узяв склянку, поки його не облили, проковтнув залпом і рішуче відставив.
— Мабуть, мені на сьогодні досить. А то я можу декого прибити.
Колишнього директора ця заява нажахала.
— Ні, ні, у жодному разі! Тільки не насильство! Ти себе зі світу зведеш!
Ральф встав, але виявивши, що нетвердо тримається на ногах, знов опустився на табурет.
— Ви мене не зрозуміли. Я не збираюся її вбивати. Нізащо. Помста солодка, коли підкрадається непомітно. Ви самі робили це вино?
Старий так метушився навколо нього, що Ральфові стало ніяково.
— Любий старенький гноме, — сказав він. — Не хвилюйся, зі мною все дуже добре.
Старого це чомусь не заспокоїло. Перечепившись об шнур електрочайника, він повалився на купу журналів.
— Годі, — промовив Ральф, піднімаючи його. — Я ж сказав, усе добре. Зараз ми сядемо й обговоримо ситуацію. Ви поділитеся зі мною досвідом, порадите, як мені бути. Я вас слухатиму. І так далі.
— Чудово! — пристрасно викрикнув Старий, обіймаючи Ральфа. — Це чудова ідея! Ми так і зробимо.
Наступну годину Ральф вдавав, що слухає Старого. Історії складних інтриг часів його директорства. Іноді він підтакував. Історії ставали дедалі заплутанішими, Старий говорив усе менш виразно. До кінця четвертої пляшки повернувся головний біль і зникло відчуття часу.
І добре... І чудово... Так і має бути. Треба почуватися дуже ніяково й не по собі, щоб зробити все як треба. Дуже й дуже ніяково...
Раптом згасло світло.
Визирнувши в коридор, Ральф виявив, що там також темно.
— Аварія, — пробурчав Старий. — Як не до ладу. Не встигли договорити. Десь там, у столі, у мене були свічки...
Висунувши шухляду столу й відшукавши в ній пачку товстезних свічок, Ральф запалив одну з них.
— Ага, в мене ще був ліхтарик, — пригадав він. — Але зараз його немає. Здається, я залишив його в бібліотеці. Разом із курткою. Який я неуважний!
Старий простягнув йому блюдце. Капаючи на блюдечко воском, Ральф здивувався, як це, виявляється, складно — щоби віск весь час капав ув одне й те саме місце. Заляпавши півстолу, він повернув Старому блюдце, вручив запалену свічку та сказав, що йому час іти.
Старий уже майже спав і не надто засмутився.
— Точно час? Тоді візьми ще одну свічку. І взагалі, я повинен тебе провести. Замкнути за тобою двері та й таке інше. Ключі ж бо в мене. Я — тутешній сторож, якщо ти не забув!
Ральф запевнив Старого, що в жодному разі не забув.
У коридор вони вийшли, зчепившись і погойдуючись. Ральф підтримував колишнього директора попід пахви, директор розмахував свічкою, закапуючи себе й Ральфа пекучим воском, і просторікував про те, що найкраща помста — це, сидячи на дні річки, чекати, поки повз тебе пропливе труп ворога.