Протягом дня Ральф не заходив до свого кабінету, а коли врешті-решт дістався туди о десятій вечора, на нього чекав сюрприз.
Просто посеред кімнати, на підлозі, стояв розлогий бронзовий канделябр на дві свічки. Одна його чашка була порожня, в іншій стирчав недопалок, який дещо перекосився та обплив.
Куряка
«Чому ви повернулися так швидко?» — поцікавився Морд, блискавично впізнаючи своїх слуг завдяки багаторічній практиці.
У коридорі синя сутінь і знайомий запах незрозуміло чого. Штукатурки? Вогкості? Дощових калюж? Я судомно мну свою худу сумку, в якій зміна білизни, альбом і коробка з гуашшю. І ще щоденник. Насправді йому два дні від народження, але якщо судити по датах — більше тижня. За допомогою цього зошита я передаватиму Р Першому свої враження. Тобто я стукач. Мені наразі нелегко звикнути до цієї думки. Я буду записувати почуте й побачене, він — читатиме мої записи, вивуджуючи щоденник зі сміттєвого бака загального туалету. І повертатиме його на місце після прочитання.
Він, напевно, також хвилюється, хоча по ньому не скажеш, навіть якби я міг бачити його обличчя. Ані слова про нашу домовленість, і це добре, бо мені було б неприємно, якби він заговорив про це зараз.
Я намагаюся дивитися тільки на сумку.
Чиїсь ноги миготять, відступаючи до стіни. Звільняючи нам шлях. Пропливає Перехрестя. Із дверей другої вилітає Лог Мавпа й відкочується по підлозі з гнівним вереском. Побачивши нас, підхоплюється, каже: «Ух ти!» — і забігає назад у спальню. Я бачу все це нечітко, бо намагаюся не відривати погляду від сумки.
Нарешті ми зупиняємося. Ральф розвертає мене й барабанить у двері. Так голосно, що я здригаюся.
— Відкрито! — волає зсередини знайомий сварливий голос.
Я глибоко вдихаю повітря, але не встигаю видихнути, а Ральф уже протаранює мною двері. Точніше, він, звичайно, відчиняє їх рукою, але мені здається, що саме мною.
Перші три дні в Могильнику промайнули непомітно. Моїми сусідами, один по одному, були Дракон і Мавпа, потім Мавпа та Генофонд… Уже наприкінці — Вікінг з другої, з вивихнутим пальцем. А потім я залишився сам і зрозумів, що сусіди — це добре. Навіть коли вони галасують, ріжуться в карти з ранку до ночі, спльовують усюди соняшникове лушпиння та забивають єдиний унітаз.
На самоті мене почали долати невеселі думки. Коли після звичайного медогляду тобі раптом кажуть, що ти повинен залишитися в Могильнику — «без розмов», і навіть не дають самому поїхати за речами, це саме по собі лякає, але коли й через тиждень ніхто не робить собі клопоту, аби хоч щось пояснити, ти починаєш думати, що, напевно, справи твої такі кепські, що живим тобі звідси вже не вибратися. Тож я приготувався до найгіршого.
Потім мене відвідав Р Перший. Я не здивувався, врешті-решт він вважався моїм вихователем, міг би зайти і раніше.
Він сів на єдиний — «лікарський» — стілець і закинув ногу за ногу. У руках у нього був якийсь плаский пакет.
— Ну, як поживаєш? — запитав він.
— Нормально, — відповів я. — Не нарікаю.
— Добре, — сказав він. — Тебе хто-небудь відвідує тут?
— Чорний, — сказав я. — І двічі — Лорд.
Перший трохи пожвавився.
— Лорд? Це цікаво...
— Нічого цікавого, — сказав я.
Лорд вручав мені мармелад, питав «ну, як ти?» і прилаштовувався грати з моїми сусідами в «блек джек». Мені завжди здавалося, що якщо вже ти приїхав когось відвідати, то треба з цим кимось хоч трохи поспілкуватися, але Лорд, мабуть, так не вважав. Він, здається, тут же забував про мене. Відразу після вручення мармеладу.
Ось Чорний поводився по-людськи. Переказував останні новини, радив не падати духом і навіть намагався з’ясувати що-небудь про мене в Павуків. Він так нічого і не з’ясував, але я був вдячний навіть за спроби. А одного разу він приніс мені власноруч зроблений салат з помідорів, і я мало не помер від розчулення.
Усе це я, звичайно, не збирався переказувати Ральфові, сказав тільки, що у візитах Лорда не було нічого цікавого. І це було справді так.
— Тобі, звичайно, хочеться знати, чому ти тут застряг? — запитав мене Р Перший.
— Ну, ще б мені цього не хотілося. Усі говорять про якісь аналізи, але крім тих аналізів, після яких мене тут залишили, інших я не здавав. Чому вони не перевірили ще раз ті, старі, ось чого я не розумію.