Я раптом страшенно розхвилювався. Зміркував, що Р Перший усе-таки мій вихователь, може, йому сказали те, чого не хочуть говорити мені.
— З тобою все гаразд, — сказав він. — Ти абсолютно здоровий.
Я витріщився на нього.
— Це моє розпорядження, — сказав він. — Це я просив потримати тебе тут якийсь час.
Я і тут ні про що не почав питати. Напевно, від здивування. Надто вже спокійно він тримався, зізнаючись у таких речах. У тому, що я з його ласки чого тільки не передумав, можна сказати, приготувався до смерті.
— Мені подзвонив твій батько, — сказав Р Перший. — І розповів, що ти просив не забирати тебе. Залишити в Домі до загального випуску. Коли ти з ним розмовляв?
— Уночі, після зборів. По телефону. З учительської. Мені показали, як туди потрапити.
Він кивнув, наче йому це було чудово відомо й без моїх пояснень.
— Тебе цікавить випуск? — запитав він. — Ти хотів би його побачити?
Я промовчав. Навіщо відповідати на безглузді запитання? Якби я хотів поїхати, то не став би дзвонити додому, щоб за мною не приїжджали.
Ральф уперше обернувся до мене у профіль з лівого боку, і я побачив у нього під оком здоровезний синячисько. Мене це втішило — що хтось йому гарнесенько зацідив. Від душі. У нього навіть шкіра на вилиці тріснула.
— Мене також цікавить випуск, — сказав він. — І я хочу мати більше інформації про те, що діється в Домі. Саме зараз.
Я нарешті збагнув, чого він добивається, але цього не показав. Скорчив здивовану міну, ніби нічого не розумію.
Він дивився уважно, й очі в нього були такі, ніби це не він зараз сказав мені те, що сказав. Чесні очі. У житті не подумаєш, що людина з такими очима почне робити з тебе стукача.
— Не прикидайся, — промовив він. — Ти все зрозумів.
— Це вас попередній кандидат у стукачі так обдер?
Він доторкнувся до свого синяка пальцем і сказав, що не хоче зі мною сваритися. Так і сказав.
— Я теж не хочу ні з ким сваритися. Тож ви краще відразу скажіть, що мені буде, якщо я не погоджуся. Щоб я знав.
Я був упевнений, він скаже, що мене протримають у Могильнику до випуску. Це гірше, ніж відправка додому, бо набагато нудніше. А ніяких інших погроз у нього в запасі бути не могло.
Він підвівся. Витягнув зі свого пакета грубий зошит, поклав його мені на ліжко та відійшов до вікна. Визирнув у нього й повернувся.
— Нічого не буде, — сказав він. — У будь-якому разі тебе завтра випишуть.
Я не зрозумів, у чому тут підступ. Звучало це абсолютно незагрозливо.
— Тоді який мені сенс стукати? — запитав я. — З любові до мистецтва?
Він промовчав. Знову сів на стілець. Узяв зошит і перегорнув його. Зошит був новий, чистий. Він сказав:
— Оповідач із мене поганий. Але я все ж таки спробую розповісти тобі дещо про минулий випуск. І про позаминулий. Якщо після цього ти відмовишся мені допомагати, я не стану наполягати. Ти просто повернешся в четверту й постараєшся забути про нашу розмову.
Він не запитав, чи згоден я його слухати. Просто почав розповідати. Не вдаючись до подробиць, ніби навмисне нецікаво та сухо, але від цього те, про що він говорив, звучало тільки страшніше — як допис газеті, без зайвих шмарклів.
— Це правда? — запитав я, коли він замовк.
Питаючи, вже знав, що так — правда. Я бачив, як Сліпий убив Помпея. Я бачив Рудого тієї ночі, коли його намагалися зарізати. І як усі спокійно це сприйняли — і в одному, і в іншому випадку. Я знав, що ніхто в Домі не називає Сліпого вбивцею навіть у думках, тому що ніхто його вбивцею не вважає. Крім мене. Ніхто не перестав спілкуватися з ним, нікого не напружувала його присутність. Я показав себе цілковитим ідіотом, не вдягнувши його сорочку в ніч убивства. Для них було нормальним багато що з того, що для мене — геть за межею, і — так, я вірив, що ті, котрі були тут до них, трохи на них подібні, могли повбивати один одного у фіналі своєї Великої гри. Я так і не відмовився від цього слова, просто визнав, що у Грі все серйозно, а не «так буцімто», а фінал, коли все серйозно, — це і є щось на кшталт того, про що розповів мені Ральф.
— Це правда, — сказав він. А потім запитав, чи веду я щоденник.
У першій усі вели щоденники. Читати їх, мабуть, було ще нудніше, ніж заповнювати.
Я сказав, що в мене зберігся старий щоденник, але я давно в ньому тільки малюю.
— Можеш малювати й у цьому зошиті, — сказав він. — Але писати — доведеться. Нікого не здивує, що ти заново почав вести щоденник у Могильнику, адже тут досить нудно.
— Я ще не погодився, — сказав я.
— Хіба не погодився? — він знову помацав свій синяк. — А мені чомусь здалося, що я тебе переконав.