І я взяв у нього зошит.
Я сиджу на своєму старому місці, між Табакі та Лордом. Світло вимкнене, магнітофон завиває в ногах ліжка, усі мовчать. Триває це вже довше ніж дві години. Може, це така безмовна Ніч Казок. А може, вони просто насолоджуються музикою. Краще не уточнювати, тому що ти або дихаєш в унісон зі зграєю і знаєш все про все, або не дихаєш і не знаєш, і дратуєш довколишніх.
Тому я чесно слухаю музику, милуюся червоними вогниками магнітофона й викурюю сигарети. За один цей вечір я вже викурив більше, ніж за весь час перебування в Могильнику.
Одна з темних тіней, які тиняються навколо ліжка, підсідає до мене.
— Як почуваєшся, Куряко?
Це Сліпий. Незвично люб’язний.
— Нормально. Тобто добре, — відповідаю я.
— Що все-таки з тобою сталося, якщо не секрет?
Ото ж бо й воно, що секрет.
— Батьки попросили повністю мене обстежити, — кажу я. — Раз уже однаково не буде іспитів і уроки закінчилися. А в мене виявився знижений гемоглобін і...
У цей момент хтось вмикає світло. Я змружую очі, а розплющивши їх, геть забуваю, що збирався сказати.
Тому що вперше після Могильника бачу Сліпого при світлі, а виглядає він так, ніби його від душі потерли наждачним папером. Щоки, підборіддя, шию. Загалом, це радше мені треба було би питати, як він поживає. Я, звичайно, не питаю. Абияк зібравшись із думками, починаю знову про гемоглобін, але Сліпий, не дослухавши, встає і йде. Взагалі йде зі спальні. Якщо його не цікавила відповідь, нащо було питати? Чи він раптом пригадав, що заразний? Щоб заспокоїтися, я знову запалюю.
Лорд позіхає, примружившись, і більше вже очей не відкриває. Позіх цей відлітає від нього та починає переміщатися по обличчях. На мені розмножується в цілу серію. Мабуть, це нервове. Я позіхаю та позіхаю, поки очі не починають сльозиться. Заплаканими очима дивлюся на Сфінкса. Він сидить на підлозі, спираючись спиною об дверцята шафи. Нема щоб поцікавитися, як я почуваюся. Він, правда, теж дивиться на мене. Але тим відчуженим поглядом, який Горбач обзиває «туманним». Під «туманним» поглядом відчуваєш ніби протяг. Ти лежиш собі та палиш, а на тебе звідкись немилосердно дме. І щоб перестати нарешті позіхати й тремтіти, я запитую:
— У Сліпого що, алергія?
Табакі неквапно відкладає в’язальну спицю, кінчиком якої колупався у вусі.
— Взагалі-то це Хвороба Загублених, — каже він. — Але можна називати її алергією, якщо хочеться.
Я мовчки чекаю.
Він теж чекає. Моїх запитань.
Не дочекавшись, знову береться за спицю.
— Х. З. — це така штука, яка буває тільки в нас, у людей Дому. Якщо ми раптом опиняємося в зовнішності та губимося там. Кажуть, це така мітка, якою Дім позначає своїх. Тих, кому в зовнішності робити нічого.
Я негайно заковтую наживку й уже готовий виканючувати в нього подробиці, але мене випереджає Лорд.
— Це щось нове, — каже він, спохмурнівши. Йому довелося розплющити очі, і його це не тішить. — Мені ти такого не говорив.
— А ти не питав, — знизує плечима Шакал. — Запитав би, дістав би відповідь.
Лорд супить брови та збирає на лобі павутиння зморшок. Зловісна ознака для будь-кого, знайомого з його звичками, крім Табакі.
— По-справжньому я бачив Х. З. всього двічі, — не поспішаючи, починає він свою розповідь. — Уперше — коли Зубр погнався за якимось зовнішнім дражнильником, а потім не відразу знайшов дорогу додому, а вдруге — коли у Вовка трапився напад лунатизму, і він пішов з Дому, а потім його щось десь розбудило. Про решту випадків я тільки чув. У Павуків щодо Хвороби є своя думка, якщо вона когось цікавить, можна з’їздити туди й запитати, але я на це часу не витрачав би. Вручать брошуру, де буде написано: «Якщо у вас алергія на кішок, тримайтеся від них подалі», а до чого тут кішки, і де вони бачили таку алергію, можна не питати, однаково відповіді не отримаєш.
— Почекай, — перериваю я монолог Табакі. — А Сліпий же як опинився в зовнішності? У нього що, теж трапився напад лунатизму?
— У нього трапився Ральф, — фиркає Табакі. — Це найнесамовитіша історія за останні півроку, повір мені. Я навіть пісню не зміг про неї скласти, так вона мене налякала.
Він робить провокаційно довгу паузу, а тоді продовжує:
— Уяви собі, Куряко, одного прекрасного дня, точніше, вечора, старий Ральф, якого ми вважали людиною гідною та витриманою, раптом хапає нашого ватажка й відвозить геть із Дому. І десь у зовнішності піддає допиту з пристрастю. Можна сказати, навіть тортурам. Тому що Х. З. — це дуже свербляча штука. А коли починаєш її чухати, дуже кривава.