Я озираюся на Сфінкса. Вірити Табакі чи не вірити? Сфінкс мовчки знизує плечима. «Радше так, ніж ні», — так можна розшифрувати цей жест, і я знову повертаюся до Шакала, якого вже не зупинити, навіть пострілом упритул.
— Ти запитаєш, чим було викликано таку наругу над особою нашого ватажка, і я відповім тобі — не знаю, бо її істинні причини залишилися для нас загадкою. Приводом стало звільнення виховательки Хресної. Була в дівчат така. Вона звільнилася й виїхала, а Р Першому чомусь намарилося, що ми якось до цього причетні, хоча це просто смішно. Ми навіть не знали її до пуття.
— Тоді з чого він узяв, що...
— Отож-бо, — закивав Табакі. — З чого?!
— Адже вона тільки в дівчат...
— Так отож. Про що я, власне, й товкмачу!
— Але, може...
— Не може!
— Ти даси мені запитати? — вибухаю я.
— Не дам! Тобто запитуй, звичайно.
— Десь за кілька кварталів звідси знайшли її покинуту машину, — втручається Сфінкс. — Потім з’ясувалося, що після відходу з Дому її ніхто не бачив. Тож вона тепер вважається зниклою безвісти.
— А до чого тут Сліпий?
— А це ти в Ральфа запитай.
— Псих — він і є псих, — підбиває підсумок цієї історії Табакі. — Може, йому просто знадобився привід, щоб когось помучити. Психи непередбачувані.
Я непомітно торкаюся сумки, що лежить поруч. Там — мій стукацький щоденник. Невже я зв’язався з психом? Чи вони справді щось зробили з тією жінкою? Але я просто не здатний уявити, навіщо їм це могло б знадобитися. Табакі має рацію: яке Сліпому діло до дівчачої виховательки? А може, з нею щось зробили дівчата?
Намацую в кишені сигарети. Опустивши голову, щоб ніхто не бачив виразу мого обличчя. Запалюю й вибухаю кашлем, бо палити вже давно час кинути.
Ось він — Дім. У всій красі. Сидиш і витріщаєшся в стіну або в стелю. Слухаючи музику або не слухаючи. Помираєш від нудьги й безперервно палиш, аби хоч чимось себе зайняти. А в цей час навколо вештають ватажки, які заростають лускою, Дім ставить або не ставить на тебе свою мітку, єдиний нормальний на вигляд вихователь виявляється чокнутим, у повітрі витають віруси невідомих науці хвороб, і все це врешті-решт може виявитися вигадками Шакала, який обожнює залякувати всіх страшними історіями.
— Це Сліпий Ральфа так прикрасив? — питаю я.
Лорд знехотя киває.
— А ти думав? — негайно підключається Табакі. — Людину викрадають. Піддають допитам і тортурам. Звісно, людина стане чинити опір. Звісно, при цьому дехто може й постраждати. Ральфа, до речі, можна до суду притягати за протизаконні дії. За навмисне псування ватажка напередодні випуску. На що це схоже, коли ватажок лише спить та й спить, наче якийсь бабак, а коли прокидається, тільки чухається й навіть до ладу розповісти нічого не може.
— Або не хоче, — виправляє Табакі Сліпий, озвавшись з-за прочинених дверей. — Може, він воліє, щоби це робили ті, кому воно краще вдається.
— Дякую, — Табакі, нітрохи не збентежений присутністю Сліпого при нашій розмові, запитує, чому голос його дорогого ватажка долинає звідкись знизу.
— Бо я лежу на підлозі, — відповідає Сліпий. — Підстелив собі банний рушник і лежу. А ви розмовляйте, не соромтеся. Уявіть, що мене тут немає.
Македонський подає мені склянку з чимось темним. Явно не з чаєм.
— «Гірська сосна», — попереджає він пошепки. — Пий обережніше.
І тут я знов згадую про щоденник. Чи не час почати його заповнювати? Хай навіть історіями Шакала. Погортавши в Могильнику щоденники відомих людей (Ральф узяв для мене в бібліотеці цілу купу таких книжок), я зрозумів, що ті, котрі вели щоденники, часто пропускали дні. Іноді навіть цілі тижні. Але мені такий варіант не годиться, бо перший звіт я мушу надати післязавтра. Отже, час почати привчати зграю до свого щоденника. Що раніше, то краще.
Незважаючи на заклик Сліпого продовжувати бесіду, всі мовчать, і я, поставивши склянку з чимось коричневим, що пахне хвоєю, на одну з тарілок Табакі, виймаю зі своєї сумки заповітний зошит. Відкриваю, записую дату та впадаю в ступор. Фраза «ось я знов у четвертій» звучить просто й банально, але нічого іншого на думку не спадає. Помучившись, я записую її, мої вуха при цьому горять від сорому, відтак додаю, що «зустріли мене без особливого захвату».
Табакі читає написане, сопе та зітхає мені у вухо.
— О, ти почав вести щоденник? Що, зовсім нічого було робити?
— Насправді це досить цікаво, — пояснюю я. — Мине декілька років, я відкрию його, прочитаю те, що написав сьогодні, й усе згадається. Тобто, звичайно, не все, але основні події дня.