— А як же бідні Пташки? — питає Сліпий.
— Пташок можете замурувати поряд. Їх і всі мої кактуси. Процедура буде докладно описана в заповіті, так що не турбуйся ні про що.
— Як поживаєш, Куряко? — сором’язливо запитує Красуня.
Протягує руку, щоби поздоровкатися, і перекидає склянку із «Сосною». І страшенно засмучується. Просто жахливо. По ковдрі розтікається бура доріжка.
Македонський дає мені рушник.
— Повитирайся, Куряко, ти облився.
Я витираюся, потискую руку Красуні, кажу йому: «Привіт-привіт! Не звертай уваги, це просто спирт», — і намагаюся відповзти від калюжки з ялиновим запахом, яка всотується в ковдру, але відповзати мені нікуди, бо зліва — Лорд, а справа — Шакалова подушка-загорожа.
— Як за старих часів хоронили, з кіньми та з челяддю, — мрійливо промовляє Стервожер. — Так і мене прошу поховати, серед кактусів. На кожну повіку покладіть по срібному ключику, а в руки дайте дві схрещені відмички...
— Пробач мені, будь ласка, Куряко, — просить Красуня. — Це я у всьому винен! Я завжди та в усьому винен! Завжди!
— Що за дурниці! — обурююсь я та сягаю до кишені за хустинкою, але замість хустинки там лежить тліючий недопалок, об який я обпікаю пальці, й це дуже боляче.
— До речі, як поживає моя родичка? — питає Стервожер Сліпого. — Чи в доброму вона здоров’ї? Чи не потребує вона чого-небудь?
Мені не чути, що відповідає Сліпий, але видно, як він чомусь показує Стервожерові долоню.
— Ай-ай-ай! — хитає головою Стервожер. — Ну яке вона все-таки люте створіння!
Я вирішую, що вони обговорюють один з подарованих Стервожером кактусів, і переключаюся на Руду.
— Здається, їй небагато залишилося, — каже вона Сфінксові. — Весь час спить і дедалі частіше нас плутає. Навіть коти перестали на ній валятися.
Сфінкс говорить, що це сумно.
— Як сказати, — знизує плечима Руда. — Може, все навіть на краще.
Я знав, що ця дівчина — чудовисько, і Сфінкс, напевно, теж про це знав, бо слова Рудої його не жахають.
Чудовисько витягує з наплічника пошарпаного плюшевого ведмедика й садовить собі на коліна. Вдає з себе безневинну дитину.
Мені стає зле від її звичок і всіх цих розмов про смерть, похорони й таке інше. Я лягаю лицем до динаміка магнітофона, щоб нікого більше не чути.
Але тут мене наздоганяє Лері, який узявся не знати звідки.
— Навіть якщо Павуки знайшли в тебе щось нехороше, це ще не кінець, хлопче, це ще не кінець, — каже він, протягуючи мені пачку моїх же сигарет.
— Дякую, — говорю я. — Ти мене неабияк утішив.
Будить мене Табакі.
У спальні нема нікого, крім нас двох. Дуже сонячно та спекотно. Півліжка застелено, якраз до того місця, де лежу я. Табакі в трьох майках різної довжини, і ніяких тобі ґудзиків. Я згадую, що й учора їх на ньому не зауважив. Мабуть, цей період у його житті минув.
Тру обличчя, чухаю голову, позіхаю.
— Поїхали! — вимагає Табакі нетерпляче. — Зараз саме час для візитів. Давай, одягайся швидше!
У голову мені летить безладний жмут. Я його розгортаю, і виявляється, що це моя сорочка. Зім’ята, в коричневих плямах, з пропаленою наскрізь нагрудною кишенею. Я просовую в неї палець, і він чорніє. Вирішую залишитися в майці, в якій спав. Вона теж не дуже чиста, але в ній я принаймні не виглядатиму вбивцею.
Табакі відповзає до краю ліжка та з гуркотом падає на підлогу. Виконав би він такий фокус у Могильнику, його на тиждень запечатали б у гіпс. Наручний і наніжний. Аби позбавити шкідливих звичок.
Візити починаються із заїзду в Кавник. Ми займаємо столик біля вікна, і Табакі замовляє дві кави й булочку. Люду в Кавнику небагато. Чотири Пси, позіхаючи, поїдають омлет.
— Хіба тут подають таке? Здається, раніше давали тільки булки, — кажу я, не зовсім упевнений, що маю рацію, бо ніколи не був завсідником Кавника.
— Тепер — подають. У їдальні майже ніхто не снідає, й Акула дозволив перекидати сюди деякі продукти. Тут їх розігрівають, і виходить страшенна гидота. Дуже й дуже не раджу.
— А де всі? Чому так мало людей?
Табакі виймає з-за вуха сигарету, нюхає її і присуває до себе попільничку.
— Усі — це хто? — прискіпливо цікавиться він.
— Ну, наші всі...
— Не знаю. Ось посидимо, поговоримо й поїдемо в гості до Горбача. І стане нас троє.
Ми допиваємо каву в могильному мовчанні. Це все настільки не подібне на Табакі, що я почуваюся дедалі незатишніше.
Пси доїдають свій підігрітий сніданок і йдуть. Я раптом згадую, про що хотів запитати Табакі.
— Слухай, а де мій щоденник? Куди ти його вчора подів?