Він дивиться здивовано.
— Твій що? А, щоденник! Десь у спальні валяється, мабуть. Я його до себе не клав.
Він ляскає по пухкому наплічнику, притороченому до спинки Мустанга. Наплічник цей такий набитий, що переважив би самого Шакала, якби той не підвішував до підніжки спеціальні тягарці-доважки. Вони дзенькають і брязкають під час їзди, і взагалі, напевно, страшенно заважають, але Табакі в захваті від своєї ідеї та не збирається з ними розлучатися. Йому, здається, навіть подобається цей гримкіт і брязкіт.
Я чомусь починаю розповідати про те, як самотньо й нудно мені було в Могильнику, і як я навіть не міг трохи собі поповзати, щоби не втратити форму. У Могильнику повзання не схвалюється. І сигарети. І читання ночами.
Табакі слухає мене з цікавістю.
— Жах який! — каже він, коли я нарешті перестаю нарікати. — Тепер я, напевно, навіть їсти не зможу. А якщо й зможу, то без апетиту. Страшне місце Могильник, я завжди це знав.
Я кажу, що насправді все не так страшно, що там навіть комфортніше, ніж у Клітці, що смикають і заважають спати тільки в години обходів, а решту часу можна насолоджуватися спокоєм і тишею, але Табакі знову повторює, що давно не чув нічого жахливішого за ці історії.
— Обходи... — бурмоче він, — подумати тільки, який жах!
— Невже ти жодного разу не бував у Могильнику? — вражаюся я.
— Не бував. І тепер уже навряд чи встигну. Тільки це, знаєш, і тішить при думці про випуск.
Хтось ляскає мене по спині та каже, що радий наший зустрічі. Це Чорний. Із пакетом молока, з якого стирчить соломинка. Він сідає на край нашого столика й запитує, як я поживаю.
— Пречудово, — кажу я.
— Жах, жах, — заперечує Табакі, розгойдуючись у Мустангу. — Не слухай його, Чорний, він тільки що розповів жахливі речі про Могильник, я навіть не стану їх повторювати.
Чорний підморгує мені тим оком, якого не бачить Табакі.
— А що говорить про це Сфінкс?
— А Сфінкс нічого і не чув. Його тут не було.
— Я кажу, що він говорить про його повернення, а не про Могильник.
— Про повернення Куряки він наразі не говорить, — охоче ділиться Табакі. — І вже, напевно, не заговорить. Він або говорить відразу, або взагалі нічого не каже. І потім, говори не говори, але якщо його повернули, то що вже тут поробиш...
— Ну... — Чорний залпом допиває молоко, жмакає картонний пакет і закидає його в урну. — Я до того, що якщо він щось усе-таки скаже, я готовий узяти Куряку до себе. У будь-який момент. Так і передай йому, коли побачиш.
Він встає з-за столу, розпрямляє за собою скатертину, каже нам: «Привіт», — і йде.
— Добра душа, — біситься Табакі. — Готовий додати ще одного Пса до вже наявних вісімнадцяти, якщо Сфінкс поведеться, як стара баба, та щось не те бовкне. Я зараз заплачу від розчулення!
— Слухай, ти обіцяв повести мене до Горбача, — нагадую я. — Може, ми вже поїдемо?
— Може, поїдемо, — похмуро бурмоче Табакі. — Якщо ти не вважаєш, що я повинен негайно передати Сфінксові послання головного Пса, поки воно ще димить.
— Я так не вважаю. Послання почекає.
— Тоді їдьмо, — Табакі виймає з наплічника пом’яту бейсболку ядучо-зеленого кольору, розпрямляє її та насуває на копицю розкуйовдженого волосся. — Я готовий. І не забудь сигарети, а то їх відразу зметуть, як тільки від’їдемо.
Надворі тепліше, ніж у Домі. Група Логів під стіною приймає сонячні ванни в одязі, розпластавшись у живописних позах. Тихо вітають нас з-під кашкетів, коли ми проїжджаємо повз них.
— Як після розстрілу, — каже Табакі. — Тільки крові не видно.
Дуб відкидає густу синю тінь. На кордубатому стовбурі витанцьовують сонячні зайчики. Табакі зупиняється, в’їхавши на газон, і довго щось шукає в наплічнику.
— Це ціла система, — пояснює він. — У кожного візитера свій сигнал і, бажано, причина для візиту. Так він натякнув, щоб йому не дуже дошкуляли. А то, знаєш, пішли чутки, що він буцімто передбачає майбутнє, і наш люд рвонув сюди табунами. Витовкли весь газон. От же яка чудасія. Досить вилізти на дерево, і тебе вже вважають оракулом.
Не перестаючи базікати, він виймає з наплічника гармошку, обтріпує її і, приклавши до губ, починає награвати «Дощову пісню».
Я дивлюся на дуб. Знизу не розбереш, де там намет Горбача і де сам Горбач, тільки бовваніє щось із матерії, напівзатулене гілками. Я вдивляюся в цей клапоть тканини, мружачись від сонячних промінців, які прохромлюють листя, і фантазую, що це сушаться на білизняному мотузку підштанки Горбача, і що десь там, у вишині, у нього розвішені по сучках казанки й миски, і зв’язки сушених жолудів, і що, може, він там навіть готує невідомі суміші з дубового листя, воронячого посліду та хрущів. Поки я уявляю все це, він спускається сам, засмаглий, як головешка, оброслий і напівголий — справжній відлюдник, тільки білки очей виблискують у заростях волосся, і на шиї щось побрязкує.