Мене шокувала легкість, з якою потекли сльози. Ніби я був плаксієм, завжди готовим розревітися. Я сидів з горнятком кави в руці, вирячався на себе в дзеркалі, плакав і ніяк не міг перестати. Щоб зібрати всі шмарклі, які з мене витекли, довелося відмотати півметра паперового рушника. Висякавши носа, я побачив у дзеркалі Сфінкса.
Не обличчя, бо він був надто високий для дзеркала, розрахованого на візочника. Але й без виразу його обличчя було зрозуміло, що шмарклі він застав.
Обертатися не хотілося, і я вирішив вдавати, що його не помітив. Відставив горнятко і довго вмивався. Минула ціла вічність. Коли я нарешті витер лице, то побачив, що він стоїть, де стояв, — і зрозумів, що дарма сподівався від нього тактовності. Довелося прикинутись, ніби я помітив його щойно тепер.
Сфінкс мав той-таки напіврозібраний вигляд, тільки накинув на плечі сорочку. Сорочка була така, ніби її прали з відбілювачем, і джинси також, але все разом виглядало просто чудово. Сфінкс належав до тих суб’єктів, на кому будь-яке манаття виглядає пристойно і здається жахливо дорогим, не знаю навіть, як їм так завжди виходить.
— Боляче? — запитав він.
— Трохи є.
Щоби не дивитися на його безброве обличчя, я зосередився на кросівках. Розтоптаних. Із обмотаними довкола щиколоток шнурівками. Мої були набагато крутіші.
— До сліз? — уточнив він.
Ну так. Тактовним він був хіба в найостаннішу чергу.
— Ні, звичайно, — промимрив я, розуміючи, яка це була наївність — думати, що він промовчить. Такою ж наївністю було припускати, що він забереться геть, аби не соромити мене. Ось зараз він почне розпитувати, що саме аж так мене вразило й засмутило.
— Твоя кава вистигла, — сказав він.
Я помацав горня. Воно все ще було трохи теплим.
Сфінкс стояв у мене за спиною, тож у дзеркалі його не було видно. Через те, що я його не бачив, через те, що він так ні про що і не запитав, через те, що я не знав, що казати у відповідь, коли він запитає, а він не запитував, — від усього цього мене раптом прорвало. Слова потекли нестримним потоком, як перше — сльози.
— Я Фазан, — сказав я своєму розпухлому відображенню. — Довбаний Фазан. Не можу спокійно пити каву, діставши по пиці. А найцікавіше знаєш що? Те, що Лері мене Фазаном не вважає. Обзиває Фазаном, одначе сам у це не вірить. Бо інакше не бив би. Жодний Фазан такого не стерпить. Тут же настукає. Виходить, з одного боку, він ненавидить мене за те, що я Фазан, а з іншого — він покладається на те, що я не Фазан. Чудово, правда? А якщо я зараз візьму й поїду до Акули?
Я помацав своє лице. Гематома розпухала на очах. До вечері перетвориться на гігантський плескач на половину обличчя. На радість першій.
— Можна замазати тональним кремом, — запропонував Сфінкс. — Глянь у лівій шафці.
Я розлютився. Він такий упевнений, що мені хочеться приховати цей синець. І Лері також. А раптом я, навпаки, хочу виставити його напоказ? Розповісти всім, звідки він узявся, і подивитися, що з того вийде. Це були настільки фазанячі думки, що я аж навіть трохи злякався.
— Я, напевно, таки справді поїду до Акули, — сказав я суто з упертості.
Сфінкс підійшов до сусіднього умивальника й сів на нього, немов на стілець, заклавши ногу на ногу. Мені відразу подумалося, що зараз він забрудниться зубною пастою. І ще — чи можна виглядати стильно з плямами на дупі?
— Просто зараз? — запитав він.
— Що?
— Просто зараз поїдеш?
Я промовчав. Нікуди я не збирався їхати, але він міг принаймні вдати, ніби повірив. І бодай трохи попереконувати мене цього не робити.
— Я пожартував, — сказав я понуро.
— Навіщо? — запитав Сфінкс.
Не дочекавшись від мене відповіді, він відповів собі сам:
— Звісно ж, ти хотів, щоби спершу тебе розраяли, відрадили. А далі що? Можливо, ти хотів мене трохи налякати? Але чому мене, а не Лері? А може, ти сподіваєшся запевнити собі мою підтримку на майбутнє? Що-небудь на кшталт обіцянки оберігати тебе від Лері… Пробач, але такої обіцянки я дати не можу. Я тобі не нянька.
Я відчув, що паленію від п’яток і до кінчиків вух. У Сфінксовому переказі те, як я себе поводив, виглядало до краю жалюгідно. І здавалося надто подібним на правду. Тільки я не думав про це такими словами.
— Годі вже, — попросив я. — Досить.
Сфінкс закліпав.
— Почекай, — сказав він. — Я не можу нічого обіцяти, але можу знайти зараз Лері й розказати, ціною яких зусиль переконав тебе не їхати до Акули. Він мені повірить і більше тебе не зачепить. Це все, що я можу зробити. Якщо такий варіант тебе влаштовує.