Сідає в саме відгалуження двох товстих гілок, схрестивши голі ноги. Не високо й не низько, нам не дотягнутися, але ходячий би зміг, якби постарався.
— Привіт, — робить помах гармошкою Табакі. — Бачиш, що робиться? Куряка знову повернувся. І тепер уже залишиться до випуску. Хто б міг подумати, га?
— Справді, — ввічливо погоджується Горбач. — Хто б міг...
Він в самих лише трусах, якийсь потертий ремінець стягує волосся на чолі. Напевно, щоб він міг хоч щось бачити. Анітрохи не здивований повідомленням Шакала. Та й дивно було б, якби він здивувався, мене ж він побачив іще до того, як йому все пояснили.
Оповідаючи останні новини, Табакі розглядає дуб і Горбача, що сидить над нами; Табакі має при цьому вигляд гіда, який демонструє заїжджому туристові головну місцеву принаду. Я — ніби турист, а Горбач — ніби принада, і ми мовчимо. Він розглядає газонну траву й Логів, які валяються віддалік, я — гілки дуба та його босі ноги.
— Ну і що ти на все це скажеш? — вимогливо запитує Табакі, покінчивши з новинами.
— Що я скажу? — Горбач неуважно дивиться вгору. — Скажу, що все, напевно, на краще. Що я ще можу сказати? Пробачте, але тут не дуже зручно сидіти.
Він киває нам — без тіні усмішки, встає та ховається серед гілок. Шурхотить там, піднімаючись вище, й більше ми його не бачимо.
— Чув? Куди там оракулам давнини, — захоплено зітхає Табакі. — Тому його й не залишають у спокої. Бо він розкидається такими зачовганими сентенціями…
Ми катаємося по подвір’ї, поглядаючи на дуб, у кроні якого ховається Горбач, який утік від світу. Раптом Табакі зупиняється.
— Є ще дещо, на що тобі варто було б поглянути, — каже він. — Погуляй хвилин зо п’ять і приїжджай у клас. Я тим часом там усе підготую.
— Що підготуєш?
Таємничо посміхнувшись, Шакал від’їжджає.
Я з тривогою стежу, як він наближається до пандуса. При підйомі гирьок буде явно недостатньо, щоб утримати коляску. Наплічник переважить.
Але Табакі на ходу витягує з кишеньки на спинці Мустанга шворку з кішкою, розмотує її та відважно закидає на ґанок, з першої спроби зачепивши гачками за поручні. Навіть не смикнувши за шворку, щоб упевнитися, що гак не зісковзне, він злітає по пандусу, перебираючи шворку руками. Уже на ґанку не втримується й озирається на мене. Чи побачив я, чи оцінив?
Я побачив і оцінив, відтак, змотавши своє абордажне пристосування, задоволений Табакі зникає за дверима.
Між першим і другим поверхами я натикаюся на Лері. Він теж добряче засмаг і відростив цапувату борідку. Вчора я його по-справжньому не розгледів.
— Привіт, Куряко, — озивається він. — Ти як, здоровий тепер? Нічого не болить?
Я кажу, що все добре, і запитую, чи не знає він, яку таку цікаву штуку збирається показати мені Табакі в класі.
— Це його колекція, — зневажливо махає рукою Лері. — Різні дурниці. Купа непотребу, щиро кажучи. Але не надумай це все так і назвати. Табакі тебе просто вб’є.
Я кажу:
— Дякую, що попередив.
Лері відказує:
— Нема за що, старий.
Він спускається засмагати, а я піднімаюся дивитися на колекцію.
Колекція справді виявляється купою мотлоху. Яку накидали посеред класу. Столи відсунуті до стін, напевно, щоб звільнити для неї місце. На одному столі сидить Русалка, сховавшись під волоссям, так що тільки кінчики кедів стирчать. Табакі, що завмер біля підніжжя колекційної гори, сам здається її фрагментом. Ожилим експонатом.
— Ну? — питає він. — Як тобі все це?
Прибравши замисленого виразу на лиці, об’їжджаю колекцію. Великого враження вона не справляє. Звичайна барахолка. Пара картин, дві величезні фотографії Перехрестя, наклеєні на дерев’яні щити, іржава пташина клітка, величезний чобіт, пошарпаний пуф, запорошена коробка з касетами та розкладені на стільцях дрібниці — коробочки, книги, кулони й інший такого роду дріб’язок.
Роблю ще одне коло.
Далі їздити навколо колекції неможливо, і я кажу Табакі:
— Дуже мило. І що це все означає?
— Як? Ти не пам’ятаєш? Я ще при тобі почав її збирати! Це все нічийні речі! Вони зовсім-зовсім нічиї. Ніхто не визнає їх своїми. Ніхто їх не пам’ятає в інших. Вони раптом виринають де-небудь, самі по собі, абсолютно таємничим чином.