— Ага, — говорю я. — Зрозуміло.
Нічого мені, звичайно, не зрозуміло. Як ці речі можуть бути нічиїми? Зрозуміло, що тих, хто ними користувався, зараз у Домі немає, ну то й що? Дім пропустив через себе стільки людей, — і хто може стверджувати, ніби знає господаря кожної речі, яку тут можна знайти?
— Ну, скажи, скажи все це вголос, — бурчить Шакал. — Годі прикидатися. Я ж бачу, куди хиляться твої думки.
— Бачиш, і молодець, — проказую я. — Бажаю твоїй колекції вдалого поповнення.
Русалка зіскакує зі столу та підбігає до мене, побрязкуючи дзвіночками у волоссі.
— Ти не віриш? Але все це справді зовсім нічиє.
Русалка мені подобається. Вона нагадує кошеня. Не пухнастого котика з листівки, а бездомного та худого, з неймовірно красивими очима. Таких підбираєш, навіть якщо вони до тебе не лізуть.
І я відповідаю — звичайно, я вірю, вірю, що все, що ви тут назбирали, зовсім нічиє, нікому не належить, і, звичайно, це дивно, як і дивно знаходити такі-ось речі, я тільки не розумію, навіщо це потрібно.
Табакі дивиться на мене мало не з жалем.
— Розумієш, — каже він, — життя не тече по прямій. Воно — ніби кола, що розходяться по воді. На кожному колі повторюються старі історії, трохи змінившись, але ніхто цього не помічає. Ніхто їх не впізнає. Прийнято думати, що саме той час, у якому ти, — новенький, з голочки, тільки що витканий. Але в природі завжди повторюється один і той самий візерунок. Їх же насправді зовсім не багато, цих візерунків.
— Але до чого тут цей непотріб?
Він ображено зітхає.
— До того, що море, наприклад, завжди викидає на берег одне й те саме, хоч і завжди різне. Якщо при тобі приплив сучок, це ще не означає, що минулого разу не було черепашки. Тому розумний збере все в купку, додасть до неї те, що зібрали інші, а потім розповіді про те, що припливало в прадавні часи. І знатиме, що приносить море.
Табакі не знущається. Він абсолютно серйозний. Одначе звучить усе сказане як марення божевільного. Русалка слухає його, широко розплющивши очі, й аж сяє від захвату. Я думаю про те, яка вона, по суті, дитина, і про те, що сам Табакі — теж добрячий дітвак.
— Це нічиї речі, — наполегливо повторює Табакі. — У них немає господаря. Але для чогось же вони пролежали по кутках загубленими стільки часу? Для чогось же раптом знайшлися? Може, в них криються якісь чари? Навколо нас розкидані відповіді на будь-які запитання, треба тільки зуміти їх знайти. Той, хто почав шукати, стає мисливцем.
Сонце б’є в шибки. Примружившись, дивлюся у вікно. Якби Табакі був сам-один, мені було б легко, але їх, звихнутих мисливців за мотлохом, двоє, і другий — дівча, яке любить казки. Тому я кажу тільки:
— Усе це страшенно цікаво. Я не зовсім зрозумів, але, напевно, усе так і є, як ти кажеш.
На чолі в Русалки з’являються дві зморшки. Білі, майже непомітні. А Табакі зіщулюється.
— Тільки не треба нас шкодувати, — озивається Русалка. — Ми ж не для того тебе покликали, щоб ти нас пошкодував.
Кидаю прощальний погляд на мисливські трофеї Шакала та виїжджаю з класу. Здається, ми посварилися.
Півгодини я витрачаю на пошуки свого щоденника. Зошита ніде не видно. Я перевіряю шухляди столу й книжкові полиці, зазираю до тумбочок, злізаю на підлогу та заглядаю під ліжка, але його немає і там. Нарешті питаю Македонського.
— Такий грубий коричневий зошит? — уточнює він. — Я його ніби десь бачив…
Він підходить до ящика Грубого, схиляється над ним, і каже:
— Ну ось... Він знову запасається паливом. Віддай цю штуку, чуєш, агов! Вона чужа.
Грубий відповідає невиразним гугуканням. Македонський повертається до мене зі щоденником у руках, обтирає його й винувато говорить:
— Він його трохи обдер, нічого? Це я не простежив. Треба було перевірити, чим він там шурхотить.
Я приймаю понівечений щоденник. Палітурка вся пожована, половина сторінок вирвана. На щастя, це незаповнені сторінки. Грубий почав з кінця.
— Дякую, — кажу я. — Мабуть, ним іще можна користуватися.
Македонський збентежено розводить руками.
Я перегортаю списані сторінки. Яких щось підозріло багато. Читаю перший-ліпший абзац: «Стебла кактусів також бувають уражені гниллю, вірусними хворобами, кактусовою попелицею або кліщиками. Лікують їх зрізанням уражених частин і препаратами, що містять мідь». Невже Табакі непомітно для себе самого перейшов від Сліпого до кактусів?
— Нічого не розумію, — говорю я. — Якісь вірусні кактуси...
Македонський заглядає в зошит.
— Це почерк Стервожера, — пояснює він. — Напевно, вчора йому твій щоденник підвернувся, він і записав у нього дещо на пам’ять. Тобі це дуже неприємно?