Я з жахом перегортаю сторінки. Одну, другу, третю...
«Виходячи з усього вищесказаного, можна зробити висновок про нез’ясовну з погляду офіційної медицини вибірковість даного захворювання, яке вражає в першу чергу осіб, не пристосованих до повноцінного існування в рамках соціуму, що в даному конкретному випадку позначається спірним терміном „Зовнішність“».
«Дорогий Куряко, Табакі запропонував мені записати що-небудь у цей зошит тобі на пам’ять. Я не дуже уявляю, що саме пишуть на пам’ять...»
«Глохідії легко обломлюються та проникають під шкіру, викликаючи свербіння. Ніжні білі колючки деяких мамілярій і сріблясте волосся старечих цефалоцереусів...»
— Тут, здається, відзначився кожен, — з гіркотою кажу я. — Тепер це не щоденник, а пам’ятний альбом.
Перегортаю зошит до чистих сторінок і помічаю якісь проколотості, схожі на крапки, що тягнуться одна за одною.
— А в кінці його ще й хтось куснув, — говорю я. — Хоча ні. У самому кінці його жував Грубий.
Македонський придивляється і проводить по дірочках пальцем.
— Це шрифтом Брайля, — пояснює він. — Сліпий щось тобі написав. У нього є такий тупий цвях...
— Ага, — киваю я. — Пам’ятний лист. Я прочитаю його на старості років, коли зовсім осліпну і навчуся читати шрифт Брайля. Зовсім чудово!
Македонський зітхає.
— Слухай, давай-но я дам тобі інший зошит? Майже такий самий. Однаково Грубий і палітурку в ньому теж попсував.
— Не треба мені іншого зошита. Якось обійдуся, — кажу я. — Ти вибач, що я розбурчався. Ти ж тут абсолютно ні при чому.
Він знизує плечима.
— Дивися. А то ще можна покласти під стосик книжок. Сторінки трохи розправляться.
Македонський приносить клей, і ми так-сяк доводимо до ладу обдерту палітурку. Потім кладемо на зошит усі книги, скільки їх є у спальні. Потім Македонський заварює чай. Пити чай у таку спеку не надто приємно. У Могильнику приносили охолоджений, з льодом, але Могильні звички час уже забути.
Македонський показує мені мішечок Грубого. Це зовсім дитячий наплічник, набитий котюшками жованого паперу.
— Підгодівля для вогнища, — говорить Македонський. — Він уже давно їх збирає.
А потім він каже, що мені, певно, варто вирвати зі щоденника ту сторінку, на якій відзначився Сліпий.
— Навіщо? — питаю я. — Вона ж не страшніша за ті, де писав Табакі.
— Але ти ж не знаєш, що саме він написав, — наполягає Македонський. — І для кого.
— Що значить — для кого?
Македонський дивиться крізь мене. Кудись у перенісся. Знизує плечима.
— Мало що...
Від його натяків мені стає жарко.
— Хіба хтось у Домі вміє читати за Брайлем?
Він знову знизує плечима.
— Дехто вміє. Ральф, наприклад, — і дипломатично відводить погляд.
Я мовчу. У спальні задушливо. Сонце плавить шибки. Македонський не дивиться на мене, а я не дивлюся на нього. Я знаю, чому соромлюсь я, але мені незрозуміло, чому соромиться він. Чому виглядає таким винуватим.
— Дякую, — говорю я. — Я так і зроблю. Вирву ці сторінки.
Він мовчки киває.
Виписки зі щоденника Куряки
У Домі, на перший погляд, нічого не змінилося. Підйомів і відбоїв як не дотримувалися, так і не дотримуються. Уночі зграя захоплено обговорювала якихось «єрихончиків», які «провістять кінець», а під ранок Табакі розбудив усіх криком: «Ось він, я його впіймав!» Коли ввімкнули світло, він сидів під столом з ліхтариком, а навколо валялися уламки вазона.
Русалка тче килим або щось подібне до килима. Кольором він нагадує шахівницю. Перед сном це плетиво чіпляється на стіну, і Русалка спить під ним. За її словами, така павутина захищає її від поганих снів; за словами Сфінкса, вона, навпаки, краде сни та заплутує їх у клубки, які не розплітаються.
Горбач і далі живе на дубі. А Лері ночує на першому. Логи створили на першому щось подібне до наметового містечка й «перебувають напоготові». Тобто цілими днями обговорюють свої складані ножі та розмальовують стіни навколо.
Про випуск ніхто не говорить, але часто згадують про якийсь автобус.
...«коли ми будемо в автобусі», або «коли він приїде за нами», або що-небудь про життя на колесах. Я так і не зрозумів, що це за автобус і чи існує він насправді. Можливо, це такий мовний зворот, щоб не згадувати зайвий раз про Зовнішність.
З того часу, як я не оцінив належно його колекцію, Табакі називає мене або «дітваком», або «цією молоддю».