— Він уже як Білий Лицар, — каже Лорд. — Перекидається через кожні два-три метри. Колись таки покалічиться.
— Покладімося на його удачу й щастя, — каже Сфінкс. — Не забирати ж у нього наплічника. Це буде гірше, ніж нашестя єрихончиків.
— Ні, звичайно, — лякається Лорд. — Тоді вже краще відразу в автобус.
— Що за автобус такий? — питаю я Лері після сніданку. — Про який усі навколо говорять.
Він позіхає, як крокодил, і понуро витріщається.
— Автобус? Та нема ніякого автобуса, ти що? Звідки б він узявся? Просто люди язиками мелють. Хтось пожартував, а решта підхопили.
— І ти підхопив? Ти теж весь час про нього торочиш.
— Я? — він чомусь ображається. — Нічого я не підхоплював. Нащо мені це? Мені своїх проблем досить.
— Тобто тобі це ні до чого? Тобі й так добре?
Лері зовсім похмурніє.
— Звичайно, мені добре. Я — що? Мені скажуть — автобус, і я в нього сяду…
— Сядеш у придуманий автобус? — не вірячи своїм вухам, уточнюю я.
— Треба буде сісти — сяду, — Лері нервово озирається й нагинається до мене. Ліве око його страшно косить.
— Дивні в тебе запитання якісь, Куряко, — говорить він пошепки. — Не подобаються мені вони, ясно? Ти краще їдь своєю дорогою, а в мене справи. Не до тебе мені, ясно?
Прочитав на стіні:
«Невпинно роздумуючи, відкрив Закон Не Чинення Опору. За довідками звертатися в шосту з 3.00 до 3.05». Великий Брат.
До мене підходить Щуреня Білопуз і, соромлячись, просить написати про нього в «тому своєму зошиті».
— Навіщо? — дивуюся я.
— Щоб і я там теж був.
Дивиться благально, щоки вимазані шоколадом, сам наче років на п’ять молодший, ніж усі тутешні.
— Слухай, а взагалі-то скільки тобі років? — питаю я його.
— Шістнадцять, — говорить Білопуз, відразу спохмурнівши. — Ну і що?
— Навіщо тобі бути в моєму щоденнику? Тільки чесно.
— Це моє перше коло, — зізнається він убитим тоном. — Я повинен фіксуватися, де тільки зможу, бо вилечу.
— Куди? — я вже майже завиваю. — Куди ти вилетиш?!
Білопуз дивиться на мене з жахом і задкує. Я їду на нього, а він, видно, не розуміє, що це тільки для того, щоб вибачитися, бо розвертається і втікає щодуху, не озираючись, і ніякі мої «постривай!» і «е!!!» на нього не діють.
Сфінкс каже, що якщо я лякатиму малоліток, він надає мені по шиї.
«Це він мене був налякав, а не я його».
Уранці прокидаюся від якоїсь метушні біля вікна. Розплющую очі й бачу, що всі скупчилися біля підвіконня. Щось обговорюють, сперечаються та кричать.
— Кажу вам, це Соломон і Дон повернулися! — волає Шакал. — Із загоном месників-однодумців! Ось побачите, я вгадав!
— А я, наприклад, вважаю, що це люди з сусідніх будинків, — висловлює припущення Лері. — З’явилися вимагати, щоби Дім чимшвидше зносили. Втомилися вже чекати.
— Та ні, це точно чиїсь батьки! — хвилюється Руда. — Тільки батьки на таке здатні.
— Ти думаєш, там можуть бути наші бабусі? — з жахом питає Сліпий. Він теж стирчить біля підвіконня, але назовні, звичайно, не висовується.
— Чому саме бабусі? — дивується Руда.
— Що там таке? — кричу я. — Що трапилося?
До мене обертається тільки Сфінкс.
— Там намети. Біля самого Дому, — пояснює він. — Чотири штуки.
— Кемпінг! — кричить Табакі, висячи на віконних ґратах. — Цілий кемпінг месників!
Я починаю вдягатися. Чомусь у страшенному поспіху. На підвіконня мені не вдасться піднятися, навіть якщо з нього всі злізуть, але я однаково поводжуся так, ніби зараз підведуся, розштовхаю всіх і теж погляну.
Єдиний, хто залишився на ліжку, крім мене, — Лорд. Палить і вдає, що йому на все начхати.
— Бабусі якраз навряд чи поселилися б у наметах, — каже Руда. — Мені так здається...
Руда стоїть на підвіконні на весь зріст, у куцій майці на бретелях і в трусах. Майка не дотягує до пупка, а трусики в неї яскраво-червоні, під колір волосся. Під пахвою затиснутий запорошений ведмедик. Я думаю, що Лордові це зовсім не подобається. Що він тому й сидить такий похмурий, бо Руда стирчить у вікні напівгола, хоча йому б краще потішитися, що не зовсім голяком. Вона й без майки там запросто могла би встати; хто-хто, а я ж то знаю.
— У Сліпого параноя, — хихикає Табакі. — Останнім часом йому скрізь увижаються чиїсь бабусі. Він просто втратив через них спокій.
— А чому не дідусі? — питає Русалка.
— Цікаво, коли вони вилізуть назовні? — каже Лері.