Горбач притихає, ніби почувши створене ним.
Десятки стежин понад ними, які витончуються й обриваються в ніщоту, десятки різних шляхів, товщі та вужчі, і всі закінчуються однаково, але тільки для незрячих. Найвищі піднімають над кроною, і якщо повзти ними до кінця, можна відчути, як вони прогинаються під твоєю вагою, а якщо буде вітер, можна почути поскрипування невидимих дверей, і погойдатися зі своєю гілкою над порожнечею, принюхуючись до закритого шляху. Сліпий видирається на цей дуб, коли нудьгує за Лісом. Рукам і ногам неспокійно, голова наповнена словами, і він має розкраду, посилаючи себе вгору по водостічних трубах, по цегляній кладці — до даху, чарунками дворової сітки, стовбурами дерев — до найламкіших гілок. Він подобається собі, коли робить такі речі. На дубі він не був уже давно. Йому добре тут, як у знайомому будинку, і навіть якщо Горбач зараз прожене його, він забере із собою дещо цінне. Його тривогу та страх. Давню пісню, запах тютюну, радість Нанетти та плюскіт плавців тієї рибини серед дубового віття. Образ маленької дівчинки, яка сидить навпочіпки й смокче палець, дівчинки з важким поглядом, у брудному платтячку зі слідами яєчного жовтка і крові. В обдертих сандаликах. Цей образ лякає Горбача. Він забере його з собою.
— Що ти береш у нас без дозволу, не запитавши, Сліпий? — різко питає Горбач. — Що ти завжди береш у нас, не запитавши?
Сліпий — приголомшений його чуйністю, майже наляканий, — обпирається ліктем об шорсткаву гілку. «Завжди? У нас?» Що він завжди бере у них, зокрема у Горбача, не запитавши, і чому Горбач заговорив про це саме зараз, коли він зрозумів, що Сліпий щось узяв? Він перемішує та знову складає сказані Горбачем слова, уважно вслухуючись у них, і нарешті розуміє, що Горбач мав на увазі не зовсім те, про що він подумав спочатку. Не те, що Сліпий узяв у нього тепер.
— Усі хапають, де можуть, — каже він. — Хіба ти не такий? Усі ми беремо щось один в одного.
Гілка Горбача здригається від його руху, може, він сіпнувся, а може, стукнув по ній.
— Усі беруть. Але ти особливо. Ти жадібний, Сліпий. Ти береш, як злодій, і це відразу помітно. Іноді мені здається, що ти годуєшся нашими думками, що самого тебе немає, а є тільки те, що ти забрав у нас, і це вкрадене... Воно ходить серед нас, розмовляє та принюхується, і вдає, нібито нічим не відрізняється від будь-кого іншого. Іноді я відчуваю, як порожнію від твоєї присутності, іноді я чую свої слова від тебе, слова, яких при тобі не вимовляв. Логи називають тебе перевертнем. Кажуть, що ти крадеш чужі сни. Над цим прийнято сміятися, як над усією їхньою дурнею, але це правда, я це знаю давно. А ще я знаю, що ти підробка. Наші відламки, зібрані в одне ціле.
— Які стали вашим ватажком? — підказує Сліпий. Без тіні іронії чи образи. У голосі Горбача він не розчув переконаності. Тільки бажання завдати болю.
— Можеш повірити мені на слово, Горбачу, я існував і за межами Дому, без вашої допомоги.
Можливо, Горбач посміхнувся. Сліпому відомо, на чому ґрунтується цей забобон. Понад усе — на його звичці непомітно копіювати інтонації співрозмовника. Це стається само собою, майже несвідомо. Наближає співрозмовника, допомагає зрозуміти його. Іноді це допомагає вгадувати чужі думки. Але сама по собі така звичка не могла би навіяти Горбачеві бажання скривдити його.
— У мене були мої сни, — каже Горбач. — Тільки мої. Моє таємне місце. Ніхто про нього не знав, окрім мене. А ти з’явився туди і все запаскудив. Підсунув мені цю страхітливу дитину, яка весь час ховається, а потім вискакує, коли не чекаєш, кусається й дряпається, немов росомаха. Перетворив мої сни на жахіття! Тепер я навіть у спальні не можу бути, весь час здається, що вона ось-ось звідки-небудь вискочить і вчепиться мені в обличчя. А вже спати не можу і поготів. Тільки на дереві й зовсім потрохи. І я знаю, навіщо ти це зробив. Бо не можеш змиритися, коли хтось утікає від тебе, так? Кудись, де ти ніхто!