Горбач голосно ковтає слину.
— А ти? — питає він. — Ти від самого початку знав, що це не сон?
— Я не бачив снів ніколи до того, — сухо відповідає Сліпий. — Я, якщо ти пам’ятаєш, незрячий.
Горбач вовтузиться на своїй гілці, міняючи позу. Клацає запальничкою. Клацає і клацає, багато разів, поки навколо не розпливаються солодкуваті хмарки з ванільним запахом.
— То я Стрибун? — запитує Горбач невиразно. Йому заважає люлька, затиснута між зубами. Витягнувши її, він зізнається:
— Мене завжди смішило це слово.
Сліпий знизує плечима.
— Можеш називати себе інакше. Суть від цього не зміниться.
— А те маленьке чудовисько, яке...
— Це Хресна, — перебиває його Сліпий. — Мені довелося її туди затягти, і не моя вина, що вона перетворилася на те, на що перетворилася. Я залишив її в тебе, щоб ти, нарешті, прокинувся.
Горбач мовчить так довго, що Сліпому починає здаватися: Горбач уже ніколи не заговорить. Диму більше нема, люлька, мабуть, згасла.
— Чорт, — нарешті говорить Горбач. — Я знаю, що ти не брешеш, але повірити в це однаково не зможу. Це правда — те, що розказують про неї і Стервожера?
— В основному, — відповідає Сліпий, підводячись.
— Вона неабияк мене вгризла.
— Знаю.
Горбач теж встає.
— І ти виліз сюди, тільки щоб мені це все пояснити? — недовірливо запитує він.
— Ні. Я виліз сюди, щоби попросити тебе зіграти для мене. Мені потрібен флейтист у випускну ніч. Хтось, хто і Стрибун, і грає на флейті.
— Навіщо? — судячи з тону, Горбач здогадується навіщо, і йому це зовсім не подобається.
— Щоб відвести Нерозумних.
Сліпий здогадується, що Горбач дивиться на нього з жахом.
— Тузінь, — каже він. — Мені потрібен хтось, за ким вони, всі дванадцятеро, побіжать і поїдуть. Хтось, хто зуміє їх усіх перевести. Щуролов із Гаммельна. Він повинен любити дітей і тварин. Він повинен бути з тих, за ким ув’язуються бездомні цуценята й голодні кошенята. Він повинен зуміти зіграти для них так, щоби вони знали, що там, попереду, є теплий дім і смачна ковбаса.
Горбач знову сідає.
— Дурня якась, — бурмоче він. — Повна дурня! Ти взагалі розумієш, що ти верзеш, Сліпий? Який я тобі Щуролов? Він існує тільки в казці! І я — не він! Я взагалі в це не вірю!
— Вірити не обов’язково.
Нанетта скидає на голову Горбачеві трохи сміття й кокетливо каркає. Горбач струшує з волосся дрібні гілочки, якими вона його прикрасила.
— Йди, — просить він. — Будь ласка.
Сліпий спускається на нижню гілку, але не встигає з’їхати по стовбуру до наступної розвилки. Горбач хапає його за рукав.
— Ти не можеш знати про мене такі речі, — каже він. — Ти просто припускаєш, що я той, хто тобі потрібний.
Сліпий вивільняє рукав.
— Я іноді буваю перевертнем, — говорить він. — А це майже собака. Отже, вибач, я знаю, за ким ув’язався б, якби був щеням. У цьому вся відмінність між мною й тобою: те, що в мені трохи більше собаки.
— У тобі достобіса трохи більше всього, — бурмоче Горбач. — І трохи менше людини, яка вже просто не вміщається там, де напхано стільки всього.
— Але ж ти любиш собак.
— Вони кращі, ніж люди.
— Значить, і я кращий.
— Тебе я не люблю.
— Бо я не їм у тебе з рук і не помахую хвостом.
Горбач мовчить. Сліпому здається, що він щось жує.
Невже теж дубовий листок?
— Я не став би стріляти вдруге, — каже він неохоче. — Мене й після першого разу мало не знудило. Вони сказали, що ти з’їв кролика. Того, котрий щезнув з клітки. Що його ми шукали по всьому Дому. Рекс показав мені його кістки та шкірку. Вони сказали, що ти з’їв його сирим. Я хотів побити тебе, а потім узяв арбалет і влаштував полювання. Як у кіно... Ніби якийсь кіноіндіанець, що мстить... за кролика! — Горбач видає нервовий смішок. — Захисник природи...