— Влаштовує, — поспішно погодився я. — Він мене влаштовує.
Я мало не зізнався, що насправді просто хотів його позлити, але вчасно похопився та прикусив язик. Хапнув сигарету, залишену Македонським, клацнув запальничкою і так затягнувся, що мало очі не повилазили. Побите створіння в дзеркалі достеменно повторило мій захланний жест — і мені стало ніяково за нього та за себе.
— Скажи, будь ласка, Куряко, чому ти не опираєшся, коли тебе б’ють?
Я похлинувся димом:
— Хто, я?
— Ну так, ти.
Кран за спиною у Сфінкса підтікав, і низ його сорочки намокнув. Світло-бірюзова сорочка зробила його очі ще зеленішими. Переважно рівно випростаний, він сидів зсутулившись і дивився цими своїми очима водяника так, ніби хотів вийняти з мене всю мою душу. Викопирсати її та досконало дослідити.
— То чому ти дозволяєш себе бити?
Здається, він таки не знущався. Хоча сказане звучало як знущання. Я уявив, як я чиню опір. Як верещу й відмахуюся від Лері. Та він просто помре від щастя. Невже Сфінкс цього не розуміє? Чи, може, він кращої думки про мене, ніж я сам?
— По-твоєму, це щось дасть?
— Більше, ніж тобі здається.
— Ага. Лері так розвеселиться, що ослабне й не зможе розмахувати кулаками.
— Або так здивується, що перестане вважати тебе Фазаном.
Вочевидь, він вірив у те, що казав. Я навіть не зміг розсердитися по-справжньому.
— Перестань, Сфінксе, — промовив я. — Це просто смішно. Що я, по-твоєму, маю встигнути зробити? Роздряпати йому коліно?
— Та що завгодно. Навіть Грубий може вкусити, коли його ображають. А в тебе в руках було горнятко з гарячою кавою. Ти, здається, навіть обпікся нею, коли падав.
— То я мав облити його своєю кавою?
Сфінкс прикрив очі.
— Хай хоч так, аніж обпікатися самому.
— Розумію, — сказав я, з силою втиснувши недопалок у попільничку. Вона перевернулась, і я ледве встигнув її підхопити. — Вам бракує розваг. Ви би з радістю подивилися, як я гамселю Лері кулаками, кусаю його за палець і розхлюпую каву по цілому ліжку. Може, Табакі навіть склав би про це пісню. Дякую за пораду, Сфінксе! Просто не знаю, як тобі ще за неї подякувати!
Сфінкс раптом зіскочив зі свого сідала, швидко підійшов і втупився в мене, дивлячись у дзеркало. Для цього йому довелося нагнутися, так ніби він зазирав до когось у низеньке віконце.
— Будь ласка, — сказав він цьому комусь. — Нема за що дякувати. Сам Лері міг би дати тобі ту ж таки пораду.
Я так перелякався, коли він раптом зірвався з місця, що проковтнув усю лайку, яка просилася на язик.
— Ага, — погодився я. — Йому би це нічим не загрожувало.
Сфінкс кивнув.
— І дозволило б йому дати тобі нарешті спокій. Знаєш, чому Логи так напосідаються на Фазанів? Тому що Фазани ніколи не чинять опору. Ні в значніших речах, ані в дрібницях. Покірно замружують очі й перевертаються догори колесами. І доки ти будеш поводитися так, як вони, Лері не перестане бачити в тобі Фазана.
— Ти ж сказав, що пристрахаєш його.
Сфінкс продовжував гіпнотизувати моє відображення. Яке виглядало що далі, то гірше.
— Сказав. І пристрахаю. Мені не важко.
Мені голова пішла обертом від його манер. Здавалося, що нас тут троє.
— Годі спілкуватися з дзеркалом, Сфінксе! — не витримав я. — Я там якийсь неправильний!
— Ага, то ти також це помітив?
Він нарешті обернувся, неуважно, ніби дійсно розмовляв не зі мною, а я його перервав. Потім упіймав мене у фокус, і це виявилося ще неприємніше. Навіть голова розболілася.
— Добре, — сказав він. — Забудьмо про того тебе, котрий живе в дзеркалі.
— По-твоєму, це не я?
— Ти. Але не зовсім. Це ти, спотворений власним сприйняттям. У дзеркалах ми всі є гіршими, ніж насправді, не зауважив?
— Ні. Ніколи про це не думав.
Я раптом зрозумів, що за дурниці ми верземо:
— Досить клеїти дурня, Сфінксе. Це не смішно.
Сфінкс засміявся.
— Смішно, — сказав він. — Чесне слово, смішно. Як тільки ти починаєш щось розуміти, перша твоя реакція — витрусити із себе це розуміння.
— Я нічого нікуди не витрушував.
— Подивися туди, — Сфінкс кивнув на дзеркало. — Що ти бачиш?
— Жалюгідного каліку в синцях, — озвався я похмуро. — А що ще я можу там побачити?
— Тобі поки що краще уникати дзеркал, Куряко. Принаймні доки не перестанеш себе шкодувати. Поговори-но про це з Лордом. Він узагалі ніколи не дивиться в дзеркало.
— Чому? — страшенно здивувався я. — Якби я бачив у дзеркалі те, що бачить він…