— Не їв я його. Невже, вбивши кролика, я став би тримати його кістки в себе під ліжком?
— Звідки ти знаєш, де вони були?
— Я їх знайшов. Подумав, що це щурячі. І викинув.
— Може, ти й не брешеш, — зітхає Горбач. — Звідки мені знати. Пробач, що наговорив тобі... Різного… Я і про ту пісню збрехав. Насправді я добре її пам’ятаю. Просто не люблю, коли підслуховують, що я граю. Взагалі не люблю, коли мене слухають, коли читають мої вірші, дивляться мої сни… Хочеться мати хоч щось своє, куди ніхто не заліз би.
Він знову зітхає.
— А як це, коли дивишся чужі сни?
Сліпий замислюється.
Як? Сумно. І болісно. Сни ніколи не розкажуть про щось, що по-справжньому цікавить. Жоден предмет не є тим, чим він є в чиємусь сні. Усе надто невиразно, перетворення надто швидкі, придивившись до будь-якого обличчя, ти його втратиш. Лише крихта по крихті, за ледь вловною схожістю, пройшовши знайомими слідами через безліч снів, можна скласти картину світу. Можна навіть спробувати знайти там себе. З певного дня власне обличчя, як біла паперова маска, почне траплятися дедалі частіше, аж поки одного разу ти не зазирнеш собі в очі і не здивуєшся їхній прозорості. «А я красивий!» — подумаєш ти з захватом, твоє вдоволення самим собою зауважать довколишні, це ще більше відверне їх від тебе, але тобі буде однаково. Ти проживеш якийсь час щасливим, і навіть почнеш іноді зачісуватися, аж до наступної зустрічі з самим собою; і там і тоді очі в тебе будуть більмуватими й мертвими, немов у вареної риби, а обличчя буде вкрите гидкими прищами. Це тебе вжахне. Ти завісиш обличчя волоссям, заховаєш очі під темні окуляри й заживеш вигнанцем, вірячи в те, що ти надто огидний, щоб наближатися до людей. До наступної зустрічі вві сні, де очей у тебе не буде зовсім. Ти розлютишся на тих, хто бачив тебе безоким і страшним, і перестанеш відвідувати їхні сни, поки одного разу не зрозумієш, що все це обман, як і твоє обличчя — у будь-якому сні будь-кого чужого, і тільки одне має значення: що ти дізнався, якими бувають самі сновидці, коли вони не коло тебе.
Він намагається пояснити це Горбачеві, але відчуває, що вдалося кепсько. Горбач нічого не зрозумів. Йому, як і раніше, здається, що дивитися чужий сон має бути цікаво. Сліпий каже собі, що це не має значення. Не для того він заліз сюди, щоб у чомусь виправдовуватися. І навіть не для того, щоб умовляти. Його дивують запитання Горбача. Невже так важливо, що ти бачиш, коли дивишся чужий сон? Невже Горбачеві шкода ділитися з ним уривками своїх сновидінь?
— Добре, — каже він. — Я спущуся.
— Зажди! — в голосі Горбача паніка. — Я ще про багато що не запитав!
Сліпий сідає на гілку. Не на ту, котра зручна, як стілець або тверде крісло. Ця радше роздвоєний поріг, на якому затримуються ті, котрі зібралися йти.
Горбач напружено сопе. Ловить майже невловні запитання. Він багато що знає, але знання ці зберігаються у вигляді пісень, віршів, приказок і дитячих лічилок. Будь-яке диво Дому розжоване й поглинуте ним іще в тому віці, коли дива сприймаються як частина буденного, і насправді Горбачу відомі відповіді майже на всі його запитання. І що довше він шукає слів, то краще це розуміє. Сліпий чекає, подумки перескакуючи з Горбачем через сходинки непоставлених запитань. Одна... друга... третя...
— Що тепер із нею буде? — питає Горбач. — З цією... Ну, з Хресною… Вона залишиться там назавжди?
Сліпий киває.
— Залишиться. А що з нею буде — це не наш з тобою клопіт.
— Вона дуже маленька!
Сліпий обнишпорює кишені у пошуках сигарет, але нічого не знаходить.
— Маленька, зате живуча, — відказує він.
Горбач якийсь час мовчить, перетравлюючи цей аргумент.
— А де вона захована? — питає він з огидою. — Ну... ти зрозумів... Де вона лежить? Доросла...
Сліпий знає, що Горбач зараз собі уявив. Як Хресну, що «обернулася» на лялечку, витягують звідкись із шафки в роздягальні при спортзалі, і яке незабутнє враження це справляє на вихователів.
— Її ніде тут нема, вона є тільки в Лісі, — відповідає він. — Я перетягнув її цілком, — він морщиться, передбачаючи наступне запитання. Тому що якраз про це нічого не сказано ні у віршах, ні в піснях, ні в лічилках.
— Хіба це можливо? — запитує Горбач.
— Так. Але дуже важко. Насправді такого робити не можна, — зізнається Сліпий. — Дім цього не любить. Потім доводиться розплачуватися.
Страхом, додає він подумки. Можливістю втратити все. Безпорадністю, вигнанням і навіть смертю.
— Коли Ральф відвіз мене, — каже він, хоча ним аж пересмикує, — я думав, це кінець. Він сказав, що не поверне мене в Дім, поки я не скажу, куди вона зникла. Де ми її заховали. І знаєш... Якби я не перетягнув її всю, я б, напевно, сказав. Ніколи в житті мені не було так страшно. Я перетворився на нікчемний цілковитий непотріб.
Сліпий тремтить, не помічаючи цього, й запинає рукою на грудях свій піджак без ґудзиків. Він не знає, наскільки виразна зараз його фігура, і здивовано відсахується від протягнутої руки Горбача.
— Не говори про це, — Горбач трясе його за плече. — Я все зрозумів. Я не стану просити, щоб ти перевів мене цілком.
— Не проси, — хитає головою Сліпий. — Я зробив би це тільки для однієї людини. За нього я готовий так платити. Більше ні за кого.
— Заспокойся, — каже Горбач. — Просто не думай про це, добре?
Сліпий киває.
— Я знайду тебе вже там. Знайду і переведу. За того, хто наполовину пішов, мені нічого не буде. Напевно. Я сподіваюся. Але на це може піти багато часу.
— Не треба, — твердо відказує Горбач. — Мені цього не потрібно.
Сліпий киває й зісковзує вниз по стовбуру. Що ближче до землі, то прохолодніше, ніби там не асфальт, який зараз холоне після денного пекла, і не розтріскана земля, а море високої трави. З останньої розвилки Сліпий зістрибує на землю, і пальці намацують у підсохлій траві квадратики картону. Їх багато, немов хтось розсипав під дубом великий пазл. Запитання оракулові. Сліпий підбирає один шматочок та ховає його до кишені.
— Е! — гукає його згори тужливий голос. — А що, по-твоєму, має грати Щуролов?
— Мадригал Генріха Восьмого, — відповідає Сліпий, не замислюючись.