Русалка повертається й збуджено повідомляє, що далі все навіть цікавіше.
— Там шість слонів бредуть ланцюжком... Великі такі... Один навіть картатенький, «в шашечку». Що це означає, як думаєте?
Куряка не думає ніяк, а Сфінкс вважає, що слони, швидше за все, просто заповнили простір.
— Мабуть, хтось вирізав трафарет.
— А там часом немає такої манюсінької попелиці? — запитує Куряка. — Поряд зі слонами. Такої зеленої?
Попелиці там немає, зате є симпатичний дрімаючий лантанозух, із задертими догори лапками, але не відкривати ж усі секрети нараз.
Русалка слухняно шукає попелицю. Усі ми вже йдемо, і проїжджаємо повз слонів, і всі видивляються попелицю.
— Ой, мертвий крокодил, — каже Русалка засмучено.
Усі погоджуються. Ніхто, як з’ясувалося, не в змозі відрізнити сплячого лантанозуха від мертвого крокодила.
— Тепер зрозуміло, чому Лорда не добудилися, — говорить Руда. — І чому від нього тхне фарбою та розчинником, — вона поправляє панамку на голові Грубого й відвозить його наперед.
Ми наздоганяємо їх у районі третьої, де юрмиться людність. Усі стоять, мовчки дивлячись на стіну. Я проштовхуюся ближче — й переживаю потрясіння нарівні з усіма, бо ця ділянка була дуже далеко від моєї, вночі я її не відвідав.
Тут тільки порожні, обведені чорним, прямокутники, з дрібними поясненнями в центрі кожного: тут була антилопа роботи Леопарда. Крейда, вохра, бронза. Збережений фрагмент диптиха «Полювання».
Над порожніми траурними рамками зміїться єдиний великий напис: «ПЕРЕХОЖИЙ, ЗДІЙМИ ШАПКУ!»
Руда поволі стягує панамку з Грубого.
Я надягаю темні окуляри та виїжджаю. Я їду, гримкочучи Мустангом, розполохуючи тих, котрі поспішають в їдальню, і тих, котрі нікуди не поспішають: і одні, й інші відскакують недарма, бо Мустанг з кожним днем дедалі важчий та незграбніший, і ним дедалі важче керувати, а темні окуляри заважають вчасно розрізняти перешкоди. Зняти я їх не можу, від сонячної погоди в мене псується настрій, а в окулярах ця сонячність не така помітна, в окулярах можна навіть побачити похмуре небо замість яскраво-блакитного, і я не знімаю їх уже тиждень, дурячи сам себе та потрапляючи в аварії, але краще дві-три аварії, ніж депресія, яка обов’язково почнеться, якщо задовго пожити під безхмарним небом.
Хтось такий же нервовий, як я, викрутив сигнальний дзвінок, помисливши, напевно, що для дзвінків на уроки він уже не використовується, а обід однаково ніхто не пропустить. І помилився. Чимало людей таки пропускають обід. Запізнюються або приходять завчасно. Сніданки постраждали найбільше, і тепер у їдальні вранці всуціль Фазани, які перемелюють трав’яні салати. Оку нема на чому перепочити. Я ніколи не любив дзвінків, я взагалі не люблю міток часу. Але поки дзвінок працював, в їдальні було веселіше.
Я під’їжджаю до столу та пов’язую собі серветку.
Навпроти Куряка цідить свій чай, як отруту. Поряд Лері шматує тупим ножем хліб. І більше нікого немає. За Щурячим столом — четверо, за Пташиним — троє, від Псів один представник завантажує наплічник продуктами, й лише Фазани у повному складі, причому — якщо захотіти — можна послухати хрускіт, з яким вони розгризають свою вранішню морквинку.
Роблю бутерброд, щоби показати Лері, як їх треба робити, але він не дивиться в мій бік. Пихкає — і терзає хліб.
На другому бутерброді забігає Македонський, котячи перед собою Грубого. Жалісливий вигляд Грубого свідчить про те, що сюди він не надто рвався. Підігнавши його візок до столу, Македонський починає завантажувати бідолаху їжею, чому Грубий зовсім не радий, однак Македонський, зазвичай уважний, чомусь взагалі цього не помічає. Якби дзвінок працював, він би зараз уже дзвенів, але якщо він так і не задзвенить, навіщо поспішати? Виймаю з наплічника похідний казанок і перекочую через стіл до Македонського.
— Кидай усе сюди, не муч дитину.
Македонський ледве встигає впіймати казанок, але все-таки ловить, хоч при цьому йому випадає з руки ложка.
— Ну от, — кажу я. — Сам іще добре не прокинувся, а вже когось годуєш. А він, між іншим, пригостився булкою зранку, так що може й задихнутися від такого ставлення. Знаєш, скільки людей від таких речей перемерло?