— Але ж було! — вражено озивається Ангел. — І погодься, що культ павука існує в Домі — й бере початок іще з найдавніших часів. Узяти бодай усім відомі вірші...
Обурене ревіння Дракона заглушує всім відомі вірші. Русалка затикає вуха, а Гупі чомусь заплющує очі. Напевно, тому, що його вуха двома пальцями не заткнеш. Подивившись на нього, я теж заплющую очі. Потім розплющую — і бачу Коня.
Він щось каже, але його не чути, поки Дракон не перестає ревіти й не від’їжджає від нашого столу.
— ...і став батьком іншій звірині! — ніжно закінчує Ангел.
— ...сказав, що ти збираєш усяку таку погань, — Кінь кладе переді мною зв’язку чогось незрозумілого. — Тобі це годиться?
Хапаю цю зв’язку — й бачу дивовижну річ. Щурячі черепи, нанизані на ремінець-вуздечку. Зриваю окуляри, щоби краще роздивитися довгождану здобич.
— Чиє це, Коню?
— А чорт його знає, — відповідає Кінь. — Валялося собі у взуттєвому ящику. Я поліз за кремом до взуття, дивлюся — фігня якась...
Тремтячими руками розплутую вузлики на ремінці. Черепів рівно сім, і лише в одного обламані ікла; загалом вони в чудовому стані. А ремінець прикрашений тьмяними мідними бляшками та шпичаками, він і сам по собі доволі красивий. Якщо це не чаклунський предмет, то я вже навіть не знаю, що можна так назвати.
— Жах який! — вигукує Ангел. — Чиї це бідні обгризені кісточки?
— Щурячі, — буркочу я. — Що в тебе було з біології, хотів би я знати?
Кінь задоволений.
— Якщо тобі це потрібне — бери. Мені ця штука ні до чого.
— Гидота! — вигукує Ангел. — Це ж скільки щурів безневинно звели зі світу! А може, хтось так наводив пристріт на другу?
— Но-но, — Кінь схрещує пальці, тривожно озираючись. — Ти, Ангеле, притримай язика. Я їх у нашому, між іншим, ящику знайшов. Це що, ми, по-твоєму, пристріт наводили?
Стукаю долонями по столу, мало не розхлюпавши Русалчину каву.
— Годі! Йдіть усі геть. Дайте спокійно роздивитися здобич. Тобі, Коню, дякую дуже, я у боргу не залишуся. Тобі, Ангеле, теж дякую. За компанію.
Ангел ображено закочує очі. Кінь посміхається, салютує мені та відкочує візок з тимчасово осліплим Ангелом в інший кінець Кавника. Гупі сидить нерухомо, щосили прикидаючись, ніби його тут немає.
Я витягую з наплічника торбину з макетами, які зображають мою колекцію в мініатюрі, та розкладаю предмети на столі. Русалка підтягає стілець ближче, й ми починаємо так і сяк переставляти макети, враховуючи появу щурячих черепочків. Вовтузимося ми довго. Гупі набридає за нами стежити, і він починає дрімати.
— Ні, — каже Русалка. — Так нічого не вийде. Треба принаймні зрозуміти, що це таке.
Я вішаю ремінець з черепками на шию, потім обмотую ним голову, потім пробую закріпити на талії.
— Це точно не на шиї носилося. І не як пояс. Але раніше тут була пряжка, бачиш слід?
— А може, це справді щось пристрітне? — запитує Русалка. — Тоді воно чиєсь, але власник нізащо не зізнається.
— Де ти бачила таке пристрітне? Не прохромлені, не розколені, цілісінькі черепи в бездоганному стані!
— Звідки мені знати, якими вони мають бути, я ніколи ні на кого не наводила пристріт.
— Тоді слухай тих, хто знає, не помилишся.
Русалка підпирає голову долонями й дивиться на розставлені на столі макети.
— Мені цікаво тільки одне. Звідки беруться знавці таких речей? Які все на світі знають, ну буквально все.
— Не все, — скромно виправляю я її. — Але багато що. Вони виковуються в кузнях життєвого досвіду.
— Ага, — киває Русалка. — Тільки для такого життєвого досвіду треба прожити років сто й завести абсолютно незбагненні знайомства. Отож мені й цікаво, звідки він береться, цей досвід?
— Виростеш — дізнаєшся. Або не дізнаєшся. Як пощастить.
— Тільки це й чую з усіх боків, — кривиться вона. — Від тих, хто ну страх наскільки за мене старший.
Я змішую картонні іграшки та ховаю їх назад у наплічник.
— Ходімо. Сьогодні вже нічого цікавого не буде. Двічі на день така удача не випадає. Тож можна з’їздити перевірити, як ця штука виглядатиме з усією рештою.
Русалка збирає чашки й несе їх до рундука. Я морочуся із зав’язками наплічника.
Час у Домі тече не так, як у зовнішності. Про це не говорять, але дехто встигає прожити два життя й постаріти, поки для іншого минає який-небудь нещасний місяць. Що частіше ти провалювався в позачасові дірки, то довше жив, а роблять це тільки ті, хто тут давно, тому різниця між старожилами й новачками колосальна, і не треба бути аж надто розумним, щоб її розгледіти. Найжадібніші стрибають по кілька разів на місяць, а потім тягнуть за собою по кілька версій свого минулого. Мабуть, таких жаднюг, як я, в Домі більше немає, а отже, немає нікого, хто прожив би стільки кіл, скільки прожив я. Пишатися тут нічим, та все ж таки я пишаюся, адже видатна жадібність — це також своєрідний здобуток.