Русалка повертається й вичікувально дивиться. Я кажу, що готовий, і ми покидаємо Кавник, залишивши Гупі спати за спорожнілим столиком.
Щоразу, розбираючи та збираючи наплічник, я розумію, що зайнятий чимось абсолютно позбавленим сенсу. При цьому вміст наплічника майже не має значення, важливий сам процес. Витягнув, понюхав, відклав. Витягнув, подлубався, відклав. Потім намагаєшся запхнути все назад, а воно не запихається. Стає цікаво, чому. І так далі. Майже медитація.
Колись таке називалося «Синдромом однієї сумки». Дуже важке захворювання. Спостерігаючи тепер у себе його ознаки, я не зовсім розумію, чим воно викликане. Розміри й вагу багажу на випуску ніхто не обмежує. Але я однаково страшенно непокоюся через те, що в наплічник ні в якому вигляді не влізає повітряний змій. Напевно, це такі ігри розуму. Відволікаючі маневри. Мучишся, пихкаєш, перераховуєш своє добро й непомітно забуваєш, з чого, власне, почав пакуватися. Зате згадуєш багато всього іншого, тому що будь-який предмет — це часи, події та люди; вони спресовані в тверду форму й мають бути розміщені серед інших, собі подібних.
Наплічнику моєму років сорок, зараз таких міцних не шиють. На ньому латочки зі справжньої шкіри, важкі латунні пряжки, десять внутрішніх кишень, п’ять зовнішніх і спеціальний чохольчик для ножа. Не наплічник, а печера Алі-Баби. У мене його крали двічі, але я обидва рази його повернув, а сам украв його так давно, що ніхто вже й не пам’ятає, що він не був моїм від самого початку.
Я розповідаю все це Лордові, вивантажуючи вміст наплічника, поплескуючи його по опалих боках і струшуючи.
— Отут, дивися... У цій кишеньці — бритва. Тягнеш замок, вона вискакує, і — привіт.
— Що — привіт?
— Без пальців можна залишитися. Так я повернув його обидва рази після крадіжки. Дивишся в їдальні, в кого рука забинтована, під’їжджаєш і кажеш: «Віддай наплічник, сука!» — і вони повертають. А якщо не повертають, то їм же гірше.
Лорд з цікавістю заглядає в наплічник:
— Дивно, що ти не намазав бритву отрутою. На тебе якось навіть несхоже — залишити злодієві шанс.
— Ну це вже ні, — кладу назад шерстяні шкарпетки й кухоль зі своїми ініціалами, — одним із викрадачів був Лері. Можеш собі уявити, як він нив, коли порізався. А якби там була отрута...
На саме дно лягає архівний альбом з наліпками й вирізками, в кухлі розміщуються глиняні свистки. Похідний казанок, бінокль, малинова жилетка, коробка з бісером...
Лорд підтягує до моєї купки подушку, лягає на неї животом і дивиться.
Вистачає його хвилини на півтори. Коли я наступного разу відриваюся від пакування, він спить. Відчуття близьке до того, яке буває, коли раптом зачинять двері перед самим твоїм носом. Оце тільки що був співрозмовник, а оце його вже нема.
Зітхаю та знімаю з Лорда окуляри-люстерка. Конверт із наліпками ще не запакований. Перебираю зразки, котрі зберігаються в ньому. Знаходжу два відповідні, відколупую з папірців і приклеюю на одне дзеркальне скельце велику полуничину, а на інше — чоловічка зі спущеними штанами. Вдягаю дужки назад за Лордові вуха й опускаю окуляри йому на перенісся. Вигляд у Лорда відразу стає святковішим.
— Душа моя просить музики, — кажу я Куряці. — Але нічого нового та не заслуханого в нас нема. Значить, треба пожвавити обстановку яскравими фарбами.
— Можеш розфарбувати мене, — понуро пропонує Куряка. — Або влаштувати пожежу.
Він лежить на спині й дивиться в стелю, але іноді переводить погляд на більш низинні предмети. Якось знехотя, наче на стелі кожної миті може статися щось важливе. Може, в дитинстві він мріяв стати льотчиком. Складається таке враження.
— Знаєш, — каже він після довгої паузи, — я ніколи в житті не полізу в твій наплічник. Ніколи.
І замовкає. Дуже категорична, навіть загрозлива заява. Так ніби я багато років підряд благав його понишпорити там, і оце сьогодні він нарешті сказав мені своє тверде «ні».
— Чого ж так? — питаю.
Мовчить. Багатозначно. Засуджуючи, мабуть, мої противикрадницькі пристрої. Ніхто з моїх знайомих не вміє так багатозначно мовчати, як Куряка. Настільки тотально охоплюючи тему.